Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Вона прийшла пізно ввечері. Неприємний запах війнув в обличчя, щойно відчинилися двері. Каліка сидів за столом і пив чай. Він подивився спідлоба і, осміхнувшись, спритно вийняв звідкілясь з-під ліжка пляшку з мутною рідиною. «Будеш?» — запитав. «Ні», — Віра похитала головою. Вона зайшла і одразу сіла на ліжко. Не нахиляючись, ногами стягнула важкі чоботи, які грюкнули об підлогу, куфайку кинула поруч, потім усе інше і лягла, розкинувши ноги. «Віриш, я тебе вже давно примітив! — сказав рудоволосий юнак. — Як тебе звати?» — «Сестра Феодосія», — чомусь відповіла Віра. «Ні, по-справжньому!» — «Це і є по-справжньому». — «Ну, не можу ж я... з сестрою Феодосією? Скажи, як тебе звати?» — «Надя. Надія!» — збрехала вона, відвертаючи губи від запаху самогону, поцілунку й слини, бо каліка саме завалився на неї всім тілом. «Допоможи!» — попросив він, і Віра допомогла розстебнути ремінь і зіпер на штанях, а потім зробила і все інше. Це тривало секунд двадцять — не більше: кілька рваних рухів — і він тихо завив, майже заскиглив, Віра лише піднялась, і поворухнула стегнами — і каліка скотився на бік. Підхопившись, вона швидко вдяглася й пішла.
Уранці доріжки залишилися неметеними, а птиця — негодованою.
А через кілька тижнів — на прощання — розмова з матінкою, папірець з адресою лікаря у кишені і скручені у трубочку гроші. Віра взяла лише необхідні речі: зубну щітку, пасту, мило і невеличкий тканий кимось із сестер рушник.
Після монастирської тиші столичний вокзал приголомшував, збивав із пантелику, і Віра, коли стояла в черзі по жетончик, відчула, як тіло, волосся й одяг пахнуть несвіжим потягом, наче несуть на собі негативну людську енергію, стреси й нерви подорожей плацкартою. Їй захотілося зняти все просто тут, у метро, скинути одяг, мокрі чоботи — і залишитись голою, а потім стрибнути вниз і лягти вздовж рейок, очікуючи потяга, щоб той підхопив її, наче долонями — і вивітрив бруд і жахливі запахи...
Електронний годинник показував 13.21 і 2.01, потім 2.02, 2.03, 2.04, наближаючи черговий експрес. Люди, очікуючи, нетерпляче вдивлялись у велике чорне око тунелю. Через хвилину замайоріло світло, потяг стрімко наближався, й обличчя людей ставали рішучими і напруженими, юрба готова була стартувати, і коли потяг зупинився, натовп став одним міцним муром навпроти дверей. Віра, безсило прихилившись до стіни, дивилася, як люди кинулися до вагонів. Пасажири виходили, розгублено відштовхували тіла і валізи, а потім, пробившись крізь дикий вир, заспокоювалися, відчувши непохитну міць перону. Поставивши речі додолу, вони лише на мить кидали поглядом на годинники — і стрімко бігли до ескалатора, де вже стояли спритніші й міцніші за них, ті, хто вже виграв коротеньку гонку життя на цьому етапі. Віра подумала, що, мабуть, це і є та головна ціна, яку треба заплатити за повернення, — час знову бере гору, вона знову стає його полонянкою... Потяг рушив, і на годиннику засвітилися цифри 00.01, 00.02, 00.03, наче рахуючи миттєвості, які наближають до смерті.
Вона доїхала до Хрещатика — від вокзалу всього три станції — і здивувалась, як змінилася вулиця: скільки нових яскравих магазинів, скільки осяяних різнокольоровими вогниками реклам, скільки красивих автомобілів, скільки наметів, скільки людей — море людей, які стояли великим помаранчевим колом на майдані під прапорами і щось ритмічно вигукували! Та її подив був недовгим, радше навіть миттєвим: в низу живота боліло, хотілося їсти й попити гарячого чаю, і Віра несміливо спустилася в підземний перехід.
Вона чомусь не наважувалася телефонувати, наче боялася, що єдина ниточка, єдина надія, яка може гарантувати тепло та спокій хоча б на добу, зникне. Лишилося гривень сорок, але цього вистачило, щоб скромно поїсти і, головне, випити дві чашки гарячого чаю з цитриною. Після обіду Вірі знов стало зле, її знудило в туалеті, але добре, що це сталося саме в кафе, а не серед вулиці чи в метро...
Минулу ніч вона ледь витримала. У вагоні не було чим дихати, серце вискакувало з горлянки, її нудило кілька разів. Вірі дісталося нижнє місце, але одразу лягти не вдалося — люди сиділи щільно, як курки, і прогнати їх вона не наважилася. Вона сіла, схиливши голову і руки на стіл. Віра думала про Бога: вона питала Бога, чому той знову покинув її, бо вже відчувала голос близької трагедії — Той, хто жив у ній, хотів незабаром піти. Вона питала в Бога, чи є той взагалі, чому Він із нею не розмовляє, чому не подасть бодай одного знаку, не скаже бодай одного слова, не підкаже, що вона має зробити, щоб уберегти себе — і вберегти Його? Потяг став. Певне, якась велика станція, бо багато людей вийшло з вагона, і місце звільнилося. Нестерпно боліли поперек і голова, та тепер можна було спокійно лягти і заснути. Потяг знову рушив і почав набирати швидкість, колеса відбивали час: так-так, тік-так, тік-тік, і жах смерті залізним кулаком притиснув Віру до полиці. Вона тихо заплакала. Людей у вагоні стало менше, але спокою — ні на йоту, наче всі жили в різних часових поясах. Грюкали двері, миготіло світло, рюмсала дитина, злізаючи зверху, щось нерозбірливо бурчав у сиву бороду не зовсім тверезий дід — Віра навіть не зауважила, коли він з’явився у вагоні. Похитуючись, він рушив до туалету — тхнуло перегаром, і Віра відвернула обличчя до вікна: темно, ані вогника, як у дикому степу. Дід шумно і незграбно почав стелитися, й інтелігентного вигляду жіночка, висунувши голову з-під ковдри, невдоволено зробила йому зауваження.
— Ви п’єте молоко? — дід сказав це так просто, наче вони були давніми знайомими.
Віра підняла голову і сказала, що так — звісно, п’є. Розмовляти зовсім не хотілося.
