Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

в село, звідки родом мій дід, майже випадково, їхали з Києва — і вирішили завернути... Останнього разу я була тут років двадцять тому, тоді ще тут жили люди. Тепер усе поросло травою і деревами, жодної хати, важко знайти навіть контури будівель, а ось тут же зовсім недавно стояли школа, дитячий садочок... Минуло лише двадцять років! Село померло. Мені здалося, що наша країна схожа на невиліковно хвору людину: спочатку відмирають, здається, неважливі клітини та органи, і вона не звертає на те уваги. Та за одним селом помирає друге, потім ще і ще, вони поволі заростають травами й деревами, людей стає все менше... Нарешті, країна відчуває, що вже не може пересуватися самостійно — ноги оніміли...

«Дивись, — сказав Остап, — яка іграшка!» — і дав потримати маленьку, чудернацьки зроблену корівку. «Це мені в Петрі бедуїнка подарувала, Фатіма. На пам’ять. Може, згадаю колись про неї, повернуся і заберу з собою!» — «Симпатична?» — «Ти краще!» — «Ой, які в неї гострі вуха!» — «Це роги! Кінські вуха або коров’ячі роги та вуха — це тобі не просто так! — Остап багато знав усіляких чудернацьких історій та міфів. — «Сивка-Бурка, віщий каурка, стань переді мною, як лист перед травою...» — пам’ятаєш казочку? У ній усе з’являлося із вуха Сивки-Бурки. А Хаврошечку пам’ятаєш? А в Індії є село, назва якого так і перекладається — Коров’яче Вухо: індуси вважають, що саме через нього Шива з’явився на світ!» — «Хто б міг подумати таке про корів і Шиву!» — я завжди трохи глузувала з його захопленості Сходом. «Не підколюй! Я збираюся до Індії цієї осені. Хочеш, поїхали?!» — «Ні, дякую, якось іншим разом!» — «Віруню, я хочу подарувати цю корівку тобі і малому!» — «А як же Фатіма, Остапе? Ти не одружуватимешся з бедуїнкою?! Ні, дякую, та це твій подарунок, і він повинен належати тобі!» — «А я сподіваюся, що корівка водночас належатиме всім нам: і мені, і тобі, і малому!» — «Це яким же чином, цікаво?» — «Віруню, виходь за мене заміж!» Отакої, приїхали. Наші мами мирно гуляли вже мертвим селом, намагаючись відшукати хоча б якісь залишки дідової хати; сонечко світило щосили, а малий тихо спав у тіні молодої верби. Ідилія. «Вибач, Остапе, й не сердься. Я не можу сказати, що кохаю іншого, але я не можу сказати і того, що кохаю тебе. Остапе, — я подивилася йому в очі, — я заручена. Уже місяць — навіть мама не знає. І скоро виходжу заміж. Не питай за кого, сам потім усе дізнаєшся...» Він стис тонкі губи: «Це остаточне рішення?» — «Так!» — «Значить, маю їхати за Фатімою... Але корівку залиши собі, будь ласка. На пам’ять. Можливо, коли-небудь згадаєш і повернешся за мною...» Він ледь не плакав. Тетяна Леонідівна і мама вже махали нам знизу руками — пора було їхати...

Остап дізнався, що Віра в монастирі, від своєї матері, Тетяни Леонідівни.

Він не знав, що скаже Вірі, не знав, як вона сприйме його появу, але він хотів її бачити. Бажання гнало Остапа по розбитій сільській дорозі, він тримав кермо і подумки перебирав спогади: як вони роздивлялися малюнки у книжці «Діти капітана Гранта», а Ромка, її молодший братик, пухом йому земля, крутився під ногами й заважав, як потому обідали всі разом — їхні мами, Віра, він, Ромка; як гуляли Хрещатиком і, звичайно, смакували морозиво — дивне, солодке київське морозиво, якого немає в жодному місті світу... Остап інколи уточнював у селян напрямок, і вони вказували дорогу, доброзичливо усміхаючись. Остап із подивом роздивлявся цей новий для себе світ українського села — йому, дитині міста, все було навдивовижу. Навіть корови, які перегородили дорогу, викликали захоплення, не кажучи про лелек, гнізда яких були рясно вимощені на стовпах. Це був маленький пролог для всіх наступних його подорожей, написаний чиїмось чудесним пензлем напрочуд жваво і щиро.

...Нарешті біля церкви він побачив ще одну монахиню, але не молоду, а досить поважного віку — пряму, високу, міцну, з ясним і твердим поглядом та безкровними губами. Остап подумав, що було б дуже добре, якби вона виявилася матінкою ...як її там?..

Він коротко виклав свою справу, але це виявилася зовсім не матінка Єфросинія, а з такою справою — тільки до неї, бо ніхто не знає, як кого називали там, у тому житті: у всіх монахинь тут нове життя і нові імена...

— А де можна знайти матінку? — запитав Остап, який уже втрачав терпіння.

— Тепер її немає, вона в адміністрації, — сухо відповіла черниця.

— А коли вона повернеться?

— Я не знаю, пробачте, — відповіла стара, розвернулася і пішла.

Але в адміністрації сказали, що матінка сьогодні не заїжджала. Остап знову розіграв комедію і відрекомендувався художником, і мила дівчина порадила звернутися до головного редактора місцевої районки. Він приїхав до редакції, але там сказали, що «головного» тепер немає, він на обіді: «Завітайте за годину».

Цю годину Остап просидів у закладі, який не був вартий назви «кафе», хоч так і було написано на дверях. Пережовуючи несмачні пельмені і сьорбаючи ніякий чай, він розмірковував над своєю долею шукача Віри. Нарешті година минула, він знову піднявся раритетними дерев’яними скрипучими сходами на другий поверх, і — о диво! — головний редактор був на місці. Він сидів у кутку кабінету за старим чорним столом під великим чорно-білим плакатом «Літературна Слобожанщина» і курив смердючу сигарету. Уважно вислухавши проблему, редактор одразу ж зателефонував до монастиря — в результаті хвилин за двадцять Остап знову стояв біля відкритих воріт небесної обителі, але цього разу на нього чекали. Молода монахиня, та сама, яку він зустрів першого разу.

— Матінка Єфросинія перепрошує, але сьогодні вона не зможе з вами зустрітися. Її терміново викликав владика.

— А коли вона повернеться?

— Мабуть, що завтра, — монахиня спокійно дивилася йому в очі.

— Лише завтра?!

— На жаль, більше нічим не можу допомогти. Приїжджайте краще у травні, на свято ікони прийде багато людей. До побачення! — сказала монахиня, ще раз