Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Помалу клопоти, що здавалися важливими і непереборними, залишилися за товстими стінами обителі. Проблеми лопалися, наче повітряні кульки, кульки, які я до того ж сама собі і надула-надумала. З часом майже на всі запитання знайшлися відповіді, і врешті-решт я стала тим, ким була насправді — самотнім кущиком, безплідним сухим самотнім кущиком серед пустелі. Не можу сказати, що мені сподобалося, але я наважувалась сподіватися, що тепер, коли минуло стільки часу відтоді, як я прийшла до монастиря, як від мене відлетіло все чуже, тепер, коли всі мої відповіді — в молитвах, а вся любов — у Бога, я знову зможу розквітнути.

Може, смішно прозвучить, але питання, яке турбувало мене найбільше, — чи чистять монахині зуби? Виявилося, що чистять, це не заборонено. У монастирі в побутовому плані все відбувається саме так, як відбувалося для кожної з нас удома. З однією невеличкою поправкою — насправді це було не вдома. Таке ж саме життя. Мені дуже складно розповісти вам про щось особливе чи надзвичайне. Звісно, в кожного монастиря є свій статут, вони схожі між собою, але деяка різниця все ж таки, я думаю, існує. До нас, наприклад, часто приїздять туристи — подивитися на келію, у якій начебто колись переховувався Лжедмитро, до того ж у нас є своя славна ікона, яка вважається захисницею місцевих селищ...

Не можу сказати, що полюбила монастир і келію, як любила колись власні квартиру й кімнату, але я і не сумувала за ними, як не сумувала і не шкодувала за тим життям. Я потоваришувала з сестрою Феодосією, красивою рудоволосою двадцятирічною дівчиною з великими темними очима. Вона місцева, і в неї немає ніякої страшної життєвої історії, і змалечку в родині ніхто не виховував релігійних почуттів, але вони жили зовсім неподалік від монастиря, і Оксана, так її звали в миру, мала можливість спостерігати водночас і той, і цей бік життя. Тож монастирський лад сподобався їй значно більше — і, коли виповнилося вісімнадцять, Оксана одразу прийшла сюди. Вона навіть не знала, що таке мужчина, а два чи три поцілунки на шкільних дискотеках із напівп’яними однокласниками аж ніяк не схвилювали серце й тіло. «Я завжди знала, що мені потрібне щось більше, ніж ходити на роботу і виховувати дітей», — казала вона. Сестра Феодосія часто тихенько плакала, коли молилася. Я не наважувалася питати чому, але якось вона сама з тривогою сказала: «Не розумію, чому зі мною нічого не відбувається?!» — «На що саме ти чекаєш?» — «Не знаю, однак я вірю, що зі мною щось має відбутися! Щось надзвичайне!» Оксана, а потім і сестра Феодосія чекала на якесь диво, на прозріння, на осяяння. Щира відкрита душа, зовсім дитя, вона вірила майже фанатично. Матінка Єфросинія часто довіряла їй дзвонити в монастирський дзвін — ми завжди могли відрізнити, коли дзвонить саме сестра Феодосія: подзвін у неї виходив напрочуд чутливий і ніжний. Іноді здавалося, що це дзвонить сам Бог.

Монастир — моя остання гавань. Принаймні мені так хотілося, і чим більше я молилась, тим більше віра входила в серце, тим більше віра ставала й істиною.

А навесні сестра Феодосія зникла. Ходили страшні чутки, що вона брутально вчинила гріх, але що саме сталося, ніхто достеменно не знав. Звісно, крім матінки Єфросинії. Коли монахиня скоює гріх, у нашому монастирі заживо відспівують її душу. Страшний обряд — я про нього нічого не знала. Його ввели, напевне, щоб у нас, окрім пряника — Божої любові, — був і батіг. Батіг стьобав немилосердно — сестри тріпотіли від страху, коли матінка Єфросинія і ще кілька монахинь, переважно похилого віку, відспівували заживо душу сестри Феодосії. Нас відправили в келії, і кожна самотужки боролося з тими муками й думками, які гризли наші душі разом з душею сестри Феодосії.

Через три місяці її тіло знайшли неподалік у лісі. Вона хотіла повернутися до монастиря, але боялася гніву матінки, і якийсь час жила в порожній хатинці лісника. А потім перегризла вени, наче від голоду або спраги. Ховали її батьки: матінка Єфросинія, звичайно, відмовилася приймати й хоронити тіло на монастирському кладовищі. Я не знаю, чого шукала Оксана, я не знаю, що знайшла Феодосія, що скоїла, чим так завинила перед людьми та Богом, але це жорстоко.

Потай мені вдалося вислизнути на міський цвинтар. Я довго роздивлялася кольорову фотографію, прибиту до перехрестя трьох кілочків, які стояли на могилі, — шкільна форма, руде волосся, темні великі очі, усмішка, — і плакала з горя та розпачу. Невинне дитя, Оксана-Феодосія так щиро шукала віри і любові, та все, що їй дісталося, — заживо відспівана сестрами душа. Душа, якій не дали прощення. Вона так і не змогла вгамувати спраги. Я часто згадую її подзвін — так само часто, як і квіткове море тітки Тоні. Мені чомусь здається, що їхні душі Бог ліпив з одного тіста.

Ми сиділи з Остапом на високому зеленому пагорбі. Він дуже дотепно розповідав про подорожі, я сміялася і просила нових історій. «Ну, добре, — казав він, — добре, слухай! Люди на Сході чомусь вважають, що всі білі без винятку бездоганно володіють англійською, тому, спілкуючись, дуже переймаються своєю вимовою. Як у мене з англійською, ти знаєш — не дуже, м’яко кажучи. Так от, головне — нікого не розчаровувати! Якийсь добродій може довго пояснювати, що й як, твоє ж завдання — уважно слухати, інколи киваючи головою і вставляючи «єс», «мейбі» або «ноу». Чим більше добродій говорить, тим більше він сумнівається — зважаючи на таку реакцію, — що ти його розумієш. Зрештою, він не витримує і стурбовано питає, чи добре ти розумієш його недовершену англійську? І тут настає твій зірковий час: потрібно доброзичливо всміхнутись, дружньо поплескати співрозмовника по плечу, подякувати і сказати, що немає про що турбуватись. Так, більш-менш, усе о’кей, ваша англійська досить зрозуміла. Добродій дякуватиме тобі довго, можливо, навіть пригостить обідом або кавою. Тож треба казати людям приємне, і вони тебе полюблять!»

Це було через півтора року після візиту Остапа до монастиря: пронизливо-синє літо, зелений пагорб, на якому ми сиділи, розповіді про подорожі Сходом, наші мами, мама Рая і мама Тетяна, які гуляли вздовж невеличкого озерця з малим... Ми завітали сюди,