Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

так, що видно тільки обличчя, і тримала в руках коротенький саморобний ніж. «Ага, — так кричала вона завжди і махала руками, наче крилами: — Ага!» Нікого і нічого в дитинстві я не боялась так, як Валі, божевільної сусідської дівчини, хоча вся вулиця знала — і я це знала — вона ніколи нікому нічого поганого не зробить, вона була зовсім сумирною.

Я втекла у двір і в розпачі, перелякана, прислухалася до звуків і знову чула «ага!», від якого мурашки ще швидше бігли по спині. Тихенько підійшла до паркана і зазирнула в щілинку. Страх і можливість непомітно спостерігати наче прикували до землі. Валя терпляче різала тупим ножем жасминову гілку — мабуть, щоб потім, як завжди, сидіти на лавочці й стругати, доки в руці не залишиться зовсім маленька галузка, яку вона, як і решту таких маленьких галузок, покладе під подушку. Нарешті жасмин підкорився, вона взяла галузку в рота і, не виявивши ні радості, ні смутку, подивилася в мій бік. Здалося, погляд прошив мене наскрізь. Наче і не було ніякої схованки, ніякого паркана, наче я стояла поруч, а вона, маленький зелений птах-ялинка, дивилася на мене з висоти власного польоту! Валя ще раз дзвінко сказала «ага!» — кивнула головою, ніби вітаючи з перемогою, махнула руками, імітуючи крила, — і зникла. І тут я прокинулася. Це сон! Точніше, сон-спогад. Я лежала на вузькому ліжку і дивилася в стелю келії, намагаючись зрозуміти, чому саме таким мені наснився перший сон у монастирі.

Дихати. Спостерігати за собою. Відкривати себе знову, без інтершумів, без щоденних клопотів, без клопотів про хліб насущний, нові сукні або черевики, без телефонних дзвінків, без чиїхось поцілунків, без клопоту і страху, що залишишся без чиїхось поцілунків. Дихати. Спостерігати за часом, який, мов теплі промені сонця або холодне сяйво місяця, грається з тобою. Убиває тебе. Гратися з ним і йти його лабіринтами. Пропадати в його безкінечних дзеркалах, невпинно натикаючись на глухі кути, але все-таки йти. Відчувати, що ти з ним нарешті рівня. Нікуди не поспішати, дихати. І далі — тільки небеса. А небеса — це і є безкінечність. Це там, де час не владний над тобою. Це там, де тебе не існує.

Коли я думаю про те, що було, яким було життя, як воно взагалі могло б бути, коли мене не було, що я відчувала тоді, коли мене тут не було, де я була тоді, коли мене тут не було, хто жив замість мене, коли я ще не народилася, коли я не була зачата батьками — чи була я? Що я була тоді і хто я була тоді, коли мене тут не було, — була я порожнечею, чи я була нічим, зеро, або навпаки — я була всім, коли мене тут не було? Але ж тоді, до того часу, до того моменту, як я стала жива, як я стала собою, такою, яка я тепер є, — я була ні живою, ні мертвою? Але якою я була? І чи була взагалі? І чим я стану? Прахом? Час. Ключове Слово — Час. Слово — це Час.

Я веду відлік особистого часу з моменту народження. Чим старшою я стаю, тим невпинніше збігає час. Я — Маленький Всесвіт, тінь Простору. У мені, як і в кожному з шести мільярдів ще живих Маленьких Всесвітів, які тепер є тут, на Землі, живе Бог. А Бог не може померти. Значить, не можу померти і я. Тому смерті немає. Я — не Бог, але я — безсмертна. Хоча б у тому смислі, в якому я розумію слово «безсмертя». Перевірне слово — «Час». Його немає.

То куди цього разу закине мене Його рука? Та, що підхопила над серпневим асфальтом, висмикнула з поміж автобуса і вантажівки, із запаху яблук, із темно-червоної суміші бензину і крові — і м’яко, мов пір’я з перини, опустила в придорожній пил, заштовхнувши в нову реальність? Хтось же повинен це знати?!

... Зійшовши на пагорок до лісу, я обернулася лише на мить — перепочити і подивитись на нашу в’язницю. Криву вулицю, сині ворота, хвіртку видно чудово, а от двір і вхід до будинку надійно загороджував черепичним дахом сарай, старої хати не видно, і годі. Кожної секунди я очікувала криків «ані руш», там, знизу, — пострілів, бійки, крові і смерті або темних фігур з автоматами, які здіймуться поруч, наче з-під землі, скажуть коротко: «Стій!» — і клацнуть замками. Страх пронизував мене, але мій наплічник, мій тихий, живий, мій рідний наплічник, мій син, який, на диво, солодко заснув, тільки я випорснула з дому Варвари Петрівни (а це, без сумніву, її дім, її — і нічий інший!), перетворював страх у відчай, а відчай — у відвагу. Не у сміливість, а у відвагу левиці, яка готова битися з левом, батьком її дитинчат, яких той хоче вбити і з’їсти. Звичайна історія для левів та сельви. Звичайна історія для людей скрізь. Якщо є в людині щось від левів, то тільки це.

Мені не відомо, чи сталося саме так, як я передбачала, — можливо, нас урятував лише щасливий збіг обставин — тепер це неважливо. Я ретельно планувала напад на нашу садибу, ніби була ФСБ, цілий тиждень: обмірковувала кожний гіпотетичний маневр, подумки розставляла «омон» по всьому селу, продумувала кожен крок і прораховувала всі можливі лінії вогню. Та я не змогла знайти жодної шпаринки. Якщо кільце зімкнеться, мені з малим із нього не вискочити. Лишалось сподіватися на їхню банальну невдачу і нехлюйство. Так могло статись, а могло й не статись.

Вони, як я й гадала, з’явилися посеред ночі і сказали в гучномовець: «Здавайтєсь! Ви окружени!» Миттю вхопивши сина, я дістала зі схованки заощаджені неймовірними хитрощами гроші і тихо вислизнула у вікно. Над селом висів туман, і листя в саду, наче відштовхуючись одне від одного, сильно тріпотіло на вітрі. «В дорогу, Раю!» — сказала я собі — і пірнула за сарай, у канаву з багнюкою та сміттям. У відповідь гучномовцю зі старої хати пролунав постріл, а потім знову запала тиша. На цьому краю начебто нікого не було, тобто нам таки пощастило, і я кинулась щосили бігти до лісу на пагорбі. Я перевела подих лише там —