Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Але навіть якби нам вдалося втекти, сховатися було б неможливо. Це я розуміла точно — я ж недарма стільки років працювала в міліції. Утекти й заховатися можна, коли тебе шукають або лише міліція, або лише бандити. Коли ж тебе шукатимуть і ті й інші... Мене б знайшли не пізніше ніж за добу. А далі... Далі, я думаю, ви розумієте, що б відбулося.

Кілька разів я хотіла зателефонувати Володі, своєму колишньому чоловікові, але чим більше я вагалася, тим більше розуміла, що так буде ще гірше. Лишалася одна Віра, але має пройти час, щоб крига розтанула, щоб Віра пробачила мені. Та й чи до снаги їй щось зробити для мене і чи мала я право втягувати її в цю історію? Думаю, що ні.

Тут я — людина без громадянства, навіть без реєстрації. Я жила в М. нелегально, тобто, вважайте, мене тут офіційно не існувало. І неофіційно — також. Наш шлюб зареєстрований в Україні, але в Сашка було кілька паспортів, як я здогадуюсь. Коли ж я завела розмову про реєстрацію та зміну громадянства, Варвара Петрівна взяла мій паспорт і свідоцтво про народження малого — начебто для того, щоб зареєструвати в сільраді. Відтоді наших документів я не бачила, і питати, де вони і що з ними, було б вкрай безглуздо. Я жила, наче в полоні.

Спочатку я бачила свій шанс у тому, щоб якимось чином повідомити спецслужби. Але свекруха, ця стара відьма, наче читала мої думки. Вона так і сказала: «Якщо ти думаєш, що, коли нас в’язатимуть, ти залишишся осторонь, то помиляєшся. Сяде Сашко, але йому не первина, і ще невідомо, де йому краще — на «зоні» чи вдома, і сядеш ти. Притому сядеш надовго, років на десять! А з твоєю мусорською біографією можеш сама уявити, що на тебе там чекає. Дитину в тебе заберуть — і ніколи вже не віддадуть, торгівля наркотиками — це тобі не крадіжка велосипеда. Запам’ятай, я не сидітиму ніколи! З нашими зв’язками і нашими клієнтами ніхто не дозволить, щоб бізнес закрили. Поки є я — є й товар! Так що, пташечко, стережи своє пташеня і будь розумною. Тобі не двадцять років, тож бережи себе!»

Була чудова осінь. Вони йшли стежинкою, що вилася крізь монастирський сад. Зранку лило, і листя — жовте, червоне й коричневе — лежало, наче мертве, притиснуте вологою до землі. Вони приїхали сюди несподівано, наступного дня після вечері в ресторані, де любесенько сиділи і згадували повний дощів, алкоголю і суму похід у Кримські гори. Похід, із якого вони так щасливо втекли.

— Я часто про тебе думав, — казав, розливаючи по бокалах мукузані, Сергій. — Майже кожного дня. — Усміхнувся і додав: — Чесно!

— Я також, — відповідала Віра. — І дуже тобі вдячна за ту підтримку. Чесно!

Сергій насолоджувався грузинським сухим червоним вином. Він любив мукузані з юності, тому трохи ніяковів від безглуздості ситуації: чому тепер не можна ось так просто поїхати до Тбілісі чи Батумі або випити грузинського вина в московському ресторані? «Але це — політика, так треба», — пояснював собі Сергій, тим більше, що таку політику він повністю поділяв зі своїм президентом. І тепер, сидячи за столиком у ресторані в зовсім іншій країні, він розмовляв із дівчиною, яку хотів побачити дуже давно — вона ніяк не хотіла полишати пам’ять, і то не тільки пам’ять, а й серце, — думав чомусь саме про це. Про політику, про грузинське вино і грузинів узагалі, про те, що політики її країни зовсім тупі, на що Віра тільки сміялася.

Насправді ж, вона нудилась.

Спочатку Віра часто згадувала Сергія, шкодувала, що не залишила номер телефону або бодай адреси. Та потім деталі походу по Кримських горах зникли, стерлися з пам’яті, лишивши тільки тінь спогаду — спокійну, оптимістичну, світлу тінь у сутінках часу. Але сьогодні стало очевидним, що час таки минає, а з часом минають і люди.

Вони їли якісь грецькі страви. З будівлі ресторану недолуга реклама сповіщала, що відомий грецький кухар Попідакис чи Подилакіс (Сергій достеменно не розібрав, бо написано українською, а українські літери навіть у простих словах збивали його з пантелику) особисто побажає відвідувачам смачного. Але грек чомусь не йшов, і вони нудилися і чекали, коли ж той, зрештою, прийде і допоможе змінити тему і поговорити про грецьких кухарів і Грецію. Сергій помітно нервувався і вже не справляв, як у горах, враження людини підвищеної кльовості, а видавався звичайним мужчиною, яких Віра зустрічала десятки. Шукаючи рятівну ниточку, він заговорив про проблеми з дружиною, з якою розлучився рік тому, і своїх дітей, але Вірі зовсім не хотілося відповідати відвертістю на відвертість. Із самого початку цього другого, знову випадкового, чудернацьки випадкового побачення між ними чомусь виникла незрозуміла напруга. Може, і справді вони забагато чекали одне від одного, від нової зустрічі?

Сергій розумів, що каже не те й не про те, що треба сказати щось просте і водночас важливе, слова, які зможуть повернути те порозуміння, яке в горах виникало взагалі без слів. Він намагався змінювати темп і теми розмови, розпитати Віру про справи, але вона була не надто говірка, коли торкалась особистого життя. Єдине, що він усвідомив точно, — вона самотня, і це неабияк його порадувало.

Уже подали каву, а іскра довіри ніяк не спалахувала. Ще хвилин десять-п’ятнадцять, і вони могли знову розлучитися на довгі роки, а найпевніше — назавжди.

— Пам’ятаєш, на вокзалі ти запитала про Бога? — раптом вимовив Сергій.

— Так, пам’ятаю. І твою відповідь, досить дивну, точну і брутальну — теж пам’ятаю.

— А ти знайшла іншу відповідь?

— Ні. Мені поки що досить твоєї, — сказала Віра і засміялася, перший раз засміялася за вечір легко і невимушено. — У