Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Потертий офіс, як потертим буває старий диван, зустрів запахом дешевих сигарет. Вона ледь знайшла в довгому коридорі потрібні двері, які відчинила після несміливого стуку і твердого «так» у відповідь. Кімната геть заставлена старими меблями, на столах лежали папери, стояли попільниці — навіть свіже морозне повітря з відкритої кватирки не могло приглушити наскрізь несвіжий дух.

— Заходь, ти, мабуть, за оголошенням? — запитав той же приємний впевнений чоловічий голос, який відповідав учора у слухавці. З-за столу підвівся чоловік років п’ятидесяти— п’ятидесяти п’яти у червоній краватці і дешевому смугастому костюмі. Віра так хвилювалася, що риси його обличчя пливли перед нею, як хвилі далекого моря.

— Візьми стілець, сідай-но ближче.

Стілець був таким же пошарпаним, як і все в кімнаті. Навіть люди видалися такими.

— Значить, потрібна робота, потрібні гроші, але досвіду ні того, ні другого немає, — злегка усміхнувшись, підвів риску чоловік після короткої Віриної розповіді.

Так було кожного разу. І кожного разу вона чула «ні».

— Добре, що вмієш друкувати на машинці. Погано, що не працюєш із комп’ютером. — Чоловік обвів поглядом кімнату, всі присутні осміхнулися, — У нас його однаково немає! — сказав він голосно і різко вдарив долонею по столу, так що Віра блимнула від несподіванки очима.

— Ну, добре! Чай заварювати вмієш? Ким батько працює?

— Умію. Тепер безробітний.

— Добре. А мати?

Віра не зрозуміла, чому це добре, але тільки похитала головою.

— Вона тепер в іншому місті живе. Тимчасово.

— То ти з батьком живеш?

— Ні, сама. Батьки розлучилися.

— Ну, добре, — знову чомусь похвалив її мужчина. — Я директор, Георгій Іванович. Ми можемо взяти тебе на роботу секретаркою. Нам потрібна секретарка. — Він знову подивився на людей у кімнаті, які знову йому усміхнулися. — Прибирати, готувати чай та каву, квіти поливати, відповідати по телефону. Умієш користуватися факсом? Добре. Звісно, що з випробувальним терміном. Скажімо, два місяці ми тобі платитимемо по сто гривень. Потім, якщо все буде харашо (він так і сказав — «харашо»), отримуватимеш сто баксів. Найважливіше в нашій роботі — конфіденційність; бізнес складний — конкуренція і таке інше. Якщо не ляпатимеш язиком — працюватимеш. Ми тут — одна команда. Будеш у шоколаді. Зрозуміло?

Віра все зрозуміла. Вона зраділа, хоча й знала, що через два місяці, а може, і раніше, її викинуть на вулицю. «Випробувальні терміни» придумали для того, щоб не платити таким, як вона, грошей, а брати на роботу родичок чиновників або коханок.

У будь-яку погоду вона ходила пішки. Вона не любила їздити у тролейбусах чи маршрутних таксі не через штовханину, а через конечну необхідність роздивлятися обличчя людей. Переважно суворі й похмурі обличчя. Дивлячись на неї безбарвними очима, вони передавали поганий настрій і, мов брандспойтом, обливали сірою рідиною одвічних буденних проблем, навіть дешевий плеєр не рятував від звуків, які неминуче приносять тривогу і безнадійність.

Ліворуч розливалася річка. Вона розтинала місто навпіл — не дуже широка і не дуже вузька, просто ріка, і якщо дивитися вниз на воду хоча б п’ять хвилин, то всі печалі відступають і забуваються. Праворуч, крізь гілки дерев, видно золоті бані церкви, — і якщо дивитися на них угору хоча б хвилинку, то життя видається не таким безнадійним. Кожного ранку Віра ходила цією дорогою, і кожного весняного і літнього ранку казала «Доброго ранку!» тітці Тоні, яка клопоталася коло квітів. Це — справжнє диво, ціла квіткова плантація вздовж асфальтової стежинки! Улітку квіти розквітали, і Віра й інші люди, яких вона давно знала в обличчя і які також, як і вона, ходили цією дорогою довгі роки, наче пливли по квітковому морю. І всім їм тітка Тоня відповідала: «Доброго ранку!» Це наче ритуал, пройшовши який, вони відчували себе особливими людьми, обраними хоча б на хвилинку для якоїсь надважливої справи. Тітка Тоня вирощувала квіти просто так, для себе. Вона давно вийшла на пенсію, квіти і ранкові привітання — єдине, що в неї залишалося. Точніше, це був для неї єдиний спосіб щось творити в цьому світі — сказати йому своє слово. Слово тітки Тоні звучало напрочуд красиво.

Випливаючи з квіткового моря, Віра доходила до мосту і спускалася в підземний перехід, найнеприємніше місце, безлюдне і темне в будь-який час доби. Він смердів сечею, та вдень там ходити безпечно, а ввечері можна йти іншою дорогою, центральною вулицею міста. І ще невідомо, де до тебе скоріше причепиться який-небудь п’яний підліток із пляшкою пива в одній руці і сигаретою — в іншій. Але це не проблеми — це знайомі з дівочих літ буденні деталі міського життя, на які, як на сусідського кота, можна не звертати уваги.

Далі вона йшла вулицями, на яких, залежно від пори року, лежав брудний сніг або багнюка. Вона роздивлялася пошарпані, але від того не менш красиві, старовинні будинки і кожного разу знаходила щось нове. В архітектурі старих будинків Віра відчувала любов та вперту працю людей, які їх будували: вони разюче відрізнялися від сучасних одноманітних сірих бетонних коробок, збудованих без фантазії та натхнення.

Можливо, то були найщасливіші тридцять хвилин її життя кожної доби.

Віру не вигнали ні через два місяці, ні пізніше. Чому, вона так і не зрозуміла, можливо, у чиновників закінчилися родички та коханки. Фірма раптом перетворилася з брудного каченяти на прекрасного лебедя, і Віра натхненно робила те, що добре вміла робити, — наводила порядок. Спочатку — ремонт. Потім — нові стільці і столи. Потім купили два комп’ютери — один для бухгалтера, другий — для Віри, і вона на диво швидко опанувала основні функції. Попільнички з офісу щезли — тепер курили в коридорі.

Коло чого працювало підприємство, Віра достеменно не знала. Спочатку це був якийсь «конверт», а потім фірма весь час