Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

пиво просто з банки — в Саудівській Аравії за це можна потрапити до поліції. Так вона насолоджувалася своєю свободою в Україні — пила пиво з банки на вулиці і спала з ким хотіла — безкоштовно. У неї не було вищої освіти, але вона доволі багато читала — казала, що батько привчив. Така собі освічена повія, українська гейша. «У нашій справі головне — вміти пиячити, не п’яніючи, у слушному місці вчасно сказати «yes» і назвати правильну ціну за годину!» — ділилася вона секретами професії.

Історія Другої світової — оригінальне хобі. Як на мене, то вона б спокійно могла викладати на цю тему в якомусь університеті. Я взагалі не дуже добре знаю історію і книжок читаю мало, точніше, взагалі не читаю, навіть газет. Я вірю лише в те, що бачу, у те, що можна помацати і перевірити, що можна довести. Я люблю життя: усе, що ворушиться, пахне, кричить... Мене мало турбує, в якій я живу країні, це Україна, СРСР чи Росія, хоча СРСР мені більше подобався, тому що не було кордонів і не треба було мучитись на митницях. Велика була країна — СРСР, нас усі боялися, і ця срана Америка сиділа тихо, як миша під лавкою! Іноді Марина мене просто вражала своїми безглуздими запитаннями.

— Як ти думаєш, хто переміг у Другій світовій війні?

— Ми перемогли.

— «Ми» — це хто?

— СРСР. Хіба є інші варіанти?

— Ти так вважаєш? Тобто держава, яка втратила щонайменше 30 мільйонів людей, витратила майже весь золотий запас — перемогла?!

Звісно, я зустрічався з нею не для консультацій з історії Великої Вітчизняної — ну, ви розумієте, але тоді я сильно образився — у тій війні перемогли Ми. І тільки ми! Або оці її розмови про бандерівців — я просто шаленів, коли вона одразу після сексу, наче навмисне дратуючи, знову заводила своєї.

— Бандити вони, зрадники — вони стріляли нашим батькам та дідам у спину! — кипів я.

— Правда? — знущалася Марина. — Твоєму діду вони стріляли у спину?!

— Моєму — ні, але ж...

Дуже тупо з мого боку доводити такі очевидні речі.

Років через два мені довелося пригадати ті розмови. Ми відпочивали в Карпатах, чекали на зупинці автобус. Старий вуйко, який продавав молоко і бринзу, розповів, як пройшовся по їхньому селу рейдом «Від Путивля до Карпат» партизан Сидір Ковпак. «Прийшли совєцькі партизани, забрали всіх дівчат за чотирнадцять. «Для нужд отряда», — так нам об’явили. Німці такого не робили. От і скажи, хлопче, за що мені любити твого Ковпака?» Вуйко не заплакав — лише так міцно стиснув сухою шорсткою долонею ясеневу палицю, що, здавалося, той ясень зараз заплаче замість старого. Не думаю, що він брехав. Та це не міняє суті справи.

Для чого я вам про це розповідаю, запитаєте ви? Для того, щоб ви зрозуміли: Віра — лише епізод. Випадковість, якій я не збирався підкорюватись. Я не бачив у цьому ні логіки, ні сенсу — я жив своїм, насиченим іншими подіями і людьми, життям. Хоча, якщо чесно, спочатку я елементарно злякався, бо аж ніяк не розраховував на якусь там дитину...

Ми йшли через Кримські гори. Кепська погода: весь час дощило, мокрі ноги і поганий настрій — взагалі, похід виявився повною протилежністю до того, що розповідав про туризм Роман. Ніяких тобі пісень під гітару навколо вогнища, романтичного настрою та «тісного кола друзів», зате дуже багато сварок, горілки і комах. Незвично маленькі, вони підлітали тихо й підступно, кусали боляче, жодні протикомашині засоби на них не діяли — справжні мутанти. Тож кожного паскудного вечора, вкладаючись спати, занурюючись із головою у спальний мішок, я зі слізьми на очах укотре шкодувала, що народилася людиною, а не жабою, для якої комахи — лише радість.

Я потрапила в гори вперше, до того ж я ще колола антибіотики і почувалася не дуже добре. А Роман став зовсім чужим. Якщо я чула за добу від нього більше трьох речень, це було свято. Саме там, у Криму, серед десяти людей, один із яких — чоловік, якого я кохала більше за життя своєї дитини, я відчула справжню самотність. Хоча якщо придивитися до ситуації уважніше, то це радше така собі антисамотність.

Сварилися через кожну дрібницю: кому за ким іти, кому розпалювати вогнище, чому Україна не Росія і т. п. Єдиний серед нас росіянин, Сергій, навпаки, все більше мовчав і дедалі більше пив. На моє питання, чи йому тут подобається, він тільки махнув рукою: «Я тут стараюсь не трезветь». Ми потоваришували, хоча він майже завжди був під чаркою: посьорбував собі коньяк, тихий, мовчазний і дуже до мене добрий. Мабуть, він, як і я, почувався дуже самотньо серед нескінченного дощу і всякчасних сварок. Здавалося, він взагалі не випускав фляжки з рук. «Віруню, ти не подумай, що я багато п’ю — зовсім ні, — сказав він, коли я здивовано глянула на третій аперитив перед сніданком. — Але, погодься: таку бодягу безглуздо слухати на тверезу голову». Я вже не могла дочекатися, коли ж ми, нарешті, кудись прийдемо. Але це і стало головною проблемою: куди йти, скільки йти, для чого йти? Плани змінювались по кілька разів на добу. Зрештою група розділилася, а ми з Сергієм вирішили спуститися вниз до траси і їхати до Сімферополя. Роман зрадів: «Я ж казав, що це не для тебе! Ти дуже домашня дівчина». Але ми обоє розуміли, що це кінець, фінал, фініш наших стосунків. Далі кожен мав іти власною дорогою. «Мені здається, ти тікаєш, — відгукнулась на прощання я. — Колись ти сказав, що не боїшся мене. Навіть якщо я знаю про тебе щось невідоме тобі. Тепер усе змінилося: я нічого не знаю, але ти боїшся...» Він знизав плечима і кисло посміхнувся. Боягуз!

Складаючи речі, Сергій довго шукав фляжку. «Чому річ, яка тобі конче потрібна саме тепер, завжди лежить на самому дні наплічника? — бурмотів він під носа. — При цьому не має жодного значення, куди ти її поклав напередодні... Яка гірка