Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

років спочатку з ментом, а потім вийти заміж за рецидивіста і торговця наркотиками — майже детективна історія, правда? Після аварії, загибелі Ромки, лікарні і важких пологів Сашко, мій другий чоловік, провідав мене лише раз. Побув три дні, уважно і спокійно, наче класичну музику, послухав, як плаче за стіною малеча, — і попросив із переїздом не поспішати. «Не той час! Треба владнати справи». Навряд чи таке комусь сподобається, але, зрозумійте, дороги назад у мене не було. Я сто разів питала себе: «Що ж ти наробила, Раю?» — і сто разів відповідала: «Я не знаю!» Я шукала щастя, звичайного людського щастя, я не могла стерпіти зради...

Коли я вдруге поїхала до М., малому виповнилося майже три місяці. Можна, я не розповідатиму, що відчувала, коли ми проїжджали той смертельний поворот? Зле, звісно — я почувалася дуже зле! Та саме там я зрозуміла, що не буде мені в новій родині щастя. Знаєте, як це буває? Думаєш про щось, думаєш: начебто все так, усе правильно, а серце не відпускає тоненький біль. А потім, коли вже майже і забудеш, зненацька згадуєш або звук, або погляд, або рух — і на тебе ніби відро холодної води виливають, і від поперека по хребту повзе недобрий холодок. Я дивилася на засніжену дорогу, згадувала Ромку, такого білявого, маленького мого синочка, який так радісно жив на цьому світі — і тепер його немає з нами, він загинув... Аж раптом краєчком свідомості промайнули слова Сашка: «Гарно, що син. Доньку б мама не прийняла!» Лише там, у промерзлому автобусі, з пам’яті, наче хижак з океанської глибини, випірнув той його погляд на дитину — спокійний, холодний. Як на якусь незнайому, чужу річ — так не дивляться на власних дітей. «Та ти не лякайся, я пожартував! Це твій загиблий син?» — він кивнув на фотографію Ромки. «Так, це Ромка. Ходімо обідати!» І ми пішли обідати. Голубці. Гарячі голубці. Було дуже смачно.

До кінцевої зупинки, до М., лишалося години півтори, не більше. Я ще могла повернутись...

...Вона бігла широким лугом, по зеленій ніжній м’якій траві, і серце билося щастям. Її серце. Вона відчувала, що не одна, з нею є Хтось, у ній є Хтось, ще не зрозуміло, хто саме, але — є. Вона бігла м’якою травою до обрію, до неба, вона простягала догори світлі ніжні руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало своїми хмарками, такими білими й такими пухнастими, гладило по голові, шепотіло:

«Віро, Віро», небо кохало її. Пронизуючи сонячними променями й сонячними зайчиками.

Віра прокинулася вагітною. Чоловіки зазвичай мріють прокинутись відомими, а жінки — вагітними. Вона прокинулася вагітною, перенеслася просто із зеленої м’якої трави безкрайнього лугу, просто з неба — у своє ліжко. Віра лежала, гладила рукою живіт і всміхалася.

— Якась ти весела сьогодні! — сказав чи запитав Роман, широко потягуючись.

— Ромко, я вагітна! — відповіла чи сказала Віра.

— Дурний жарт, Віруню! — Роман пружиною скочив із ліжка. — Ти впевнена? Сходи до лікаря спочатку! Я побіжу на озеро.

— Ромко, я впевнена! — Віра продовжувала усміхатись, сонячні промені сну ще гладили її біле красиве тіло.

— Я побіжу, — сказав Роман. — До озера.

І побіг.

Віра стояла біля вікна, дивилася на яблуню, на гілках якої гойдалася дворова малеча, і плакала від щастя. З часу аварії минув рік, але серпень і яблука продовжували пахнути бензином і кров’ю, густо-темно-червоним кольором смерті.

Наступного дня Роман пішов у гори.

Віра, ну що мала робити Віра?! Плакати? Вона плакала. Кохати Романа? Вона кохала. Вийти заміж за іншого? Ні, мабуть, що ні. Нецікаві, довгі й принизливі розмови.

— Мамо? — питала вона у слухавку, і там, на тому кінці дроту, мати відповідала глухим мовчанням.

— Мамо, — казала вона, — я люблю Рому, Рома любить мене, ми живемо разом, але в нас народиться дитина...

— Чому «але»? — дивувалась мати.

— Тому що Рома каже, що нам зараз рано дитину! — майже кричала з відчаю Віра. І там, на тому кінці дроту, очікуючи невідомо чого від власного життя, мати теж плакала...

— Мамо, що мені робити? — Але чула у відповідь тільки розпач і плач малечі...

На жаль, батьки тепер — погані радники. Невдале особисте життя не дає їм права давати настанови дітям. Вони хіба що можуть слугувати поганим прикладом: «Не повторюй моїх помилок, доню (синку)!»

— Мамо, я назву сина Романом. На честь нашого Ромки!

— Ти впевнена, що народиться син?

— Мамо, всього шість тижнів, але я знаю — буде син. Рома. Роман Романович.

Усі, кого я про це запитую, кажуть, що ефір пахне білим. Білим або блакитним. Це тому, що в операційній усе біле або блакитне: кахлі, простирадла, халати на лікарях. Але мені ефір пахне рожевим. Дивно, бо нічого рожевого в операційній немає. Просто на кахлях, і на стелі, і на підлозі, і на стінах розквітали рожеві лотоси. Я не знаю, чи бувають лотоси рожевими, але ж я їх бачила — значить, бувають. Наркоз місцевий, не знаю чому: Роман про все домовлявся, і я все відчувала. Ні, мені не було фізично боляче, але я все відчувала. Певне, то страшний, нестерпний фізичний біль, коли тебе чистять, вишкрібають зсередини, коли з тебе витягають те, що могло зовсім скоро народитися людиною, дитиною, живою дитиною, і моя душа кричала так, що Бог обов’язково мав почути. Я плакала. Плакала не тільки сльозами — плакала кожна моя клітинка, кожна моя клітинка наче помирала разом із ненародженим немовлям... Уже лягаючи на стіл, я пошкодувала, що послухала Романа, я хотіла втекти, але пішло так, як пішло, і я лягла... Лікарка, схилившись, запитала, як я себе почуваю, і я збрехала — сказала, що добре, усе гаразд. Виникла якась пауза, і я чула, як лікарі про щось сперечаються між собою. «Ну, так, дівчинко, давай, ширше ніжки,