Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

У мами також усе гаразд. Вона більше не вживає слово «інфантильний», і взагалі, здається, нарешті визнала в мені дорослу людину. Незламно б’ється в міськраді за вигідні земельні ділянки під будівництво й опікується Вірою і Ромкою. Навіть після того, як вони переїхали, мотається туди-сюди на машині, як тільки випадає час. Мені здається, їй не вистачає поруч онука. Щодо мене, то тут я не просунувся ні на крок. Не щастить поки що. Я б із задоволенням одружився з Вірою, та обставини ще не склалися, хоча я і не полишаю надії. Певне, я кохаю, але не певен, кого або що саме — Віру чи наші підліткові спогади? Зате у брата Андрія і його дружини Злати народився син. Племінника назвали Збігневом і охрестили у варшавському костьолі, тобто він став католиком, як і матір. Андрій не заперечував: «Яка різниця? Головне, що тепер мій син — громадянин Польщі, тобто громадянин Європи!» Сам Андрій польського громадянства ще не отримав, але за цим із таким тестем діло не стане. Словом, у нас утворилася прекрасна багаторелігійна родина: батько — мусульманин, мама — просто мама, брат — бізнесмен, племінник — католик.

Я ж охрестився не тому, що різко повірив у Бога. Ні. Це сталося майже випадково, але що таке випадок? Закономірність, тільки в профіль — мене запросили стати хрещеним батьком. Я не відмовився з однієї причини: неможливо бути частиною цілого, не ставши цілісним. Так казав Магомет. Байдуже, яка саме конфесія прийме мене в обійми, — і лише під час хрестин з’ясувалося, що це УПЦ КП. От і чудово, вони розмовляють українською, а я відчуваю до цієї мови все більше симпатії, хоча сам продовжую спілкуватися російською. Це така сама шкідлива звичка, як і куріння. Інколи я відчуваю себе геополітичним байстрюком — народжений в СРСР російськомовний українець. Схоже на вирок, особливо, коли деякі падлюки та ідіоти вважають, що українська мова — індульгенція будь-якого злочину. Інколи, дивлячись на таких, я хочу крикнути: «Пришийте мені, будь ласка, хвіст! Мені — і мільйонам українців, які розмовляють російською!» Проте якби я ходив на вибори, то обов’язково б голосував за яких-небудь ультранаціоналістів. Як на мене, децл здорового фашизму не завадить такому великому шматку лайна, як українська політика.

Останні роки свого життя я уявляю приблизно так: заробити трохи грошей, вийти на пенсію і відкрити невеличкий бар. Чисто для себе і друзів — маленький закритий клуб, у якому б ми могли інколи зібратися випити по кухлю пива і подивитись гарний фільм. Навіть не треба, щоб бар приносив прибуток — достатньо нульового балансу...

Тему батька ми з мамою не порушували. Сам я цієї розмови не починав, а мама, мабуть, вирішила, що час ще не прийшов. Я здогадуюся, але те, що не сказано вголос, не є доконаним фактом. І я не хочу нічого стверджувати і нічого спростовувати. Тож між нами існує багато чого необговореного. Можна назвати це таємницею, але це всього-на-всього небажання загострювати ситуацію. Хай поки буде так, як є, а там побачимо. Усе буде добре, як співає Славко Вакарчук, — і я в це вірю.

А щодо дядечка на ім’я Бог, то наші стосунки й досі складаються непросто. У мене й далі до нього багато питань. У нього до мене, боюся, також.

Так часто стається: люди, може, навіть і близькі люди, перебувають далеко одне від одного, і їм здається, що при зустрічі знадобиться не менше ніж два дні і дві ночі, щоб розповісти про те, що вони робили й відчували, але коли вони нарешті зустрічаються, їм вистачає десяти секунд, щоб сказати найважливіше. Потім до кімнати заходить мовчання. Інколи через те, що розповідати справді нема чого — їхні довгі дні й ще довші ночі розлуки насправді були заповнені порожнечею, а не пам’яттю чи мріями. Інколи через те, що приходить розуміння, що недоречно, а може, навіть і небезпечно, розповідати про свої почуття або вчинки. Інколи через те, що десять секунд справді багато і більше казати й не треба, бо в тому, що вони вже сказали одне одному: «Я так скучив за тобою!» — сконцентровані всі думки, всі події, всі відчуття, весь світ. Цих кількох слів досить. І коли цих кількох слів досить, то вважайте, ви щаслива людина. Хай і ненадовго.

Мій син Остап майже нічого не розповідав про подорож. А я й не питала. Навіщо — я й так здогадуюся, що сталося, точніше, я знаю, що сталося — вони зустрілися. Ми з Тарасом, батьком Остапа, спланували все заздалегідь. Не вдаватимусь у деталі, чому і як так склалося, — це складна і нецікава для сторонніх історія ще одного кохання, приреченого життям. Тарас оселився в Сирії десять років тому, прийняв іслам, прибрав нове ім’я — став Магометом, одружився, в нього троє дітей. Та ми підтримували зв’язок; це правда, я й досі кохаю Тараса. Коли померла його матір — я їй допомагала потроху, як могла, — він приїхав ненадовго до України, але ж у кожного — своє життя... Ми не могли і не зможемо вирішити нашу проблему, бо вона — поза сферою раціонального, кохання — складна річ. Але між нами лишалися не тільки почуття — між нами лишався син, Остап, і Тарас дуже хотів налагодити зв’язок. Але розумієте, Остап — дуже специфічний хлопець, його реакцію завжди важко спрогнозувати, — і я боялася, що перша зустріч із батьком може бути й останньою. А мені хотілося, щоб вони спілкувалися: як батько і син, як дорослий батько і дорослий син — це важливо. От ми й придумали подорож. Чим би вона не закінчилася, вона однаково пішла б на користь Остапу, і ви самі бачите, що я не помилилася.

Тепер справа за Остапом: він знає, що батько живий, знає, хто він і де. Тепер він може сам обирати — спілкуватися далі, так би мовити, на побутовому рівні, чи ні. Хай там як, вважаю, що вчинила правильно.

Щодо вашої книжки, то я не змінила думки — ви робите велику помилку, намагаючись наліпити туди все підряд. Вам треба написати про жінок, лише про жінок,