Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Митники нічого не перевіряли, навпаки, дружньо віталися з пасажирами; певне, люди перетинали тут кордон у торговельних справах дуже часто.
На жаль, детально оглянути печери першохристиян не вдалося. З найцікавішої — святого Павла — зробили музей, який, незважаючи на те що був будній день, виявився зачиненим. Я поспілкувався з молодим поліцейським на ім’я Мустафа, який гордо повідомив, що тут колись жили Іса і його мати Марія і саме тут християн стали називати християнами. Тут було багато кіз, які мирно поскубували травичку навколо і мекали — їм було однаково, хто тут жив і коли, — вони дивилися навкруг байдужими очима і поволі рухалися вздовж гори. Я вийшов за ними стежинкою до виходу.
До Анкари автобусом їхати 12 годин. Ніколи б не подумав, що в Туреччині так багато гір! Комфортабельний салон, крім двох водіїв, обслуговували ще два стюарди в синій уніформі. Вони роздавали то булочки, то мінеральну воду, то серветки. Ми чотири рази зупинялися біля невеликих кафе: туалет, кава, їжа, сигарети. Я трохи хвилювався, бо боявся не встигнути на нічний потяг до Стамбула, та все склалося добре.
У стамбульському експресі не вимикали світло у вагоні цілу ніч. Туркам, судячи з усього, цей факт не заважав — вони спокійно спали, напівлежачи у кріслах, зате я не зміг зімкнути очей ні на хвилину. Але й із цього мав користь: я зробив нові й доповнив попередні записи в щоденнику, а потім заходився гарячково згадувати, що важливого я пропустив. По-перше, треба згадати про туалети. Точніше, про те, як і де ними користуватися. Це дуже важлива деталь, і не варто нею нехтувати. У подорожі ходити в туалет треба не тоді, коли хочеться, а тоді, коли є така нагода. І, незважаючи на місце, обставини, умови і час, треба використовувати цю нагоду сповна, тобто бачите туалет — уперед! Бо, коли припече, з’ясується, що немає ні часу, ні обставин, ні умов. По-друге, я не написав, як ми з Іко ходили на Аль-Хамадія, славетний дамаський базар. Потрапили ми туди майже випадково, тобто не планово, до того ж одразу в ряди, де продаються овочі й фрукти. Господи, Боже мій, скільки там усього! Якби в нас в Україні росло так багато зелені, овочів та фруктів, я був би щасливою людиною. А спеції! Я знав лише кілька назв: перець, паприка, аніс, а їх там продавали чи не сотню! Дуже багатий вибір сортів чаю, кави, та що там казати... Аль-Хамадія — великий, дуже великий базар.
Я навіть не впевнений, чи обійшли ми хоча б половину. Людей повно, але, на диво, нас жодного разу не штовхнули. Торговельні місця обвішані різноманітним товаром, покупці повагом пересуваються вздовж яскравих лавок, продавці голосно запрошують. Якщо річ подобається, то питають про ціну — і починається торг. Базар функціонує за тим же принципом, що в Халебі магазини. Справив враження квартал золота, хоча я віддаю перевагу сріблу. Ціна за грам постійна і всюди однакова, тож торгуються за націнку, тобто за роботу ювеліра. І вона варта того, бо на всьому базарі важко знайти хоча б два схожі між собою вироби. Я потеревенив трохи з продавцями про ціни, а потім перейшов до срібла. Іко довго приміряла каблучку, і врешті я її придбав — недорого. Собі я підібрав на мізинець каблучку з камінцями. «А вони не повипадають?» — запитав я в продавця. Той зробив мудрий вираз обличчя і сказав жарт, який я майже дослівно чув потім від ювелірів Стамбула, Мадраса, Бомбея, Катманду і т. д.: «Люди також іноді помирають!» Певне, це такий міжнародний ювелірний гумор. Додам, що камінці насправді виявилися шліфованим склом і через півроку частково таки повипадали. У мене, до речі, щодо цього сумнівів не виникло ні на секунду — дуже вже дешево він правив. Іко подарувала мені червоно-білу куфію, точно таку, як носив Ясір. На Аль-Хамадії ми провели не менше чотирьох годин, але, що дивно, майже не втомились. Можливо, тому, що не доводилося хвилюватись за гаманець, хоча за звичкою я дбайливо помацував його рукою. Наші київські базари я ненавиджу, я збираюсь на них, як на війну: люди знервовані, крикливі, злі. Східний базар — це, передусім, доброзичлива атмосфера. Її створюють і покупці, і продавці, які люблять тебе вже за те, що ти зупинився біля їхньої лавки. Люди приходять сюди відпочити, побачитись, поспілкуватися. Це як місце зустрічі старих добрих знайомих...
По-третє, я хотів написати, як люди похилого віку проводять вільний час. Вони не сидять вечорами вдома біля телевізора, а йдуть у кафе, де грають у кості, нарди, курять наргіле та спілкуються. Це стосується, звісно, лише чоловіків — що роблять жінки, я не знаю. Певне, доглядають за онуками, що ж іще? Ставлення до людей похилого віку на Сході геть не таке, як у нас. Як колись і в Україні — всього сто років тому — старі до самої смерті залишаються головними в родині: і жінки, і чоловіки. Ставлення до них сповнене поваги та любові. Та головне, люди похилого віку не почуваються самотніми й нікому не потрібними: батьки — святе, діти розуміють, що молодість — не вічна, а життя йде. Мені здається, що так повинно бути, і я не розумію, чому в нас із кожним роком ситуація змінюється у зовсім протилежний бік. Особливо моторошно читати кримінальну хроніку: онук зґвалтував і вбив рідну бабцю, син зарізав за пляшку горілки батька... Жах. Якби про такі речі я розповів тут, то нашу країну перестали б поважати. І мене також. Я заздрив мусульманам — не стану критись, — я заздрив такій соціальній організації життя, мені до вподоби багато їхніх традицій і звичок. Можливо, тому, що я впізнавав утрачене нами? У мене є лише єдина відповідь, чому так сталося. Вони бережуть свою релігію, свого Бога хоча б для того, щоб він беріг їхні людські стосунки й родини. Доручати таку справу лише людям і законам — небезпечно. Тож Бог потрібен хоча б для цього. Я розмірковую не з погляду теології і високих матерій, а суто із соціально-побутового боку. Іслам цементує життя, робить упорядкованим, таким, яким його не зробить жоден цивільний закон. А в нас — на все плювати. Закон не карає злочинців, суспільство не засуджує підлості. Ми — поміж Заходом,
