Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

і припущення, я можу помилятися, а в такому питанні краще не помилятися, тому я чиню за прислів’ям японських самураїв — те, що не зрозуміло, краще залишити невідомим. Так Хідетосі сказав Іко щодо наших із нею стосунків — вона прислала прощальний мейл. Мовляв, нічого не знаю, свічки не тримав, може, ви там вірші одне одному читали... Може, і читали — хайку з танка й камасутрою. Вони знову разом. Це останнє, що я дізнався від неї. Вона не відповідала ні на СМС, ні на електронні листи. Іко зникла з мого життя, взагалі зникла, так само раптово, як і з’явилася. І мені байдуже, що це було — витівки батька чи таки щаслива випадковість. Яка різниця, зрештою? Що це змінює? Мої почуття? Ні. Її почуття? А що я знав чи знаю про її почуття? Секс? Так, секс. Але важко брехати таким юним тілом. Це було щиро, я можу відрізнити щирість від нещирості в сексі. Це неважко — треба лише трохи уваги і терпіння. А все інше... Немає різниці. Я пам’ятаю її такою, якою пам’ятаю. І хай вона такою і залишиться.

Сирія. Алеппо.

Молочне місто. 18.03—20.03.

У Халеб із Латакії я їхав потягом — уперше за подорож. До того я користувався лише автобусами або автостопом. Але тепер потягом їхати зручніше — і за часом, і за коштами. Не минулося без приємних сюрпризів: усім пасажирам безкоштовно роздавали круасани (мабуть, таки далася взнаки французька колонізація) і мінеральну воду. Потяг ішов досить швидко, за вікном бігли до болю знайомі одноманітні пейзажі, тому я майже весь час провів за вивченням історії й сучасності (тобто мапи) Халеба.

Алеппо (Халеб) — друге за кількістю населення (близько 1,5 млн мешк.) місто Сирії. Є дві версії походження назви. За першою, назва походить від арамейського слова «альбун», що означає «молочно-білий». Такий колір має пісок пустелі, що оточує місто. За другою версією, назва пов’язана з перебуванням у місті Авраама. Він, роздаючи молоко своєї корови Шахби, кричав: «Халаб аль-Шахба!», тобто: «Молоко Шахби!» Була та Авраамова корова білою чи якої іншої масті, в довіднику не сказано.

За звичкою, я вибрав готель у центрі, але, на подив, вільних місць не знайшлося. Я зайшов у готель поруч — така сама картина. Ще один готель — усе зайнято! Вражений обставинами, що спіткали вперше, я пішов навмання по центральній вулиці міста. Урешті-решт я майже наткнувся на хлопця, який роздавав візитівки гест-хауса.

— Є вільні місця? — з надією запитав я.

— Є! А ти звідки, з Польщі? — запитав він.

— З України.

На диво, хлопець жваво закивав головою і перейшов на російську.

— У нас по сусідству живе багато дівчат з України. Танцюристки, — і якось так соромітно всміхнувся. — То ходімо? Тут недалеко.

Гест-хаус називався «Весняна квітка». Назва занадто квітчаста навіть для арабів, але хтозна, що вони ще придумають?

— А чого це вільних місць ніде немає? Так завжди?

— Майже. Особливо напередодні базарних днів. Халеб — місто торговців, хіба ти не знав? Тут навіть діти на шкільних канікулах заробляють собі на цілий рік навчання, що там казати про дорослих. Це у крові! До того ж дуже багато готелів займають танцюристки.

— А ти, я так зрозумів, не місцевий?

— Ні, я з Єревана.

— З Вірменії? Давно переїхав сюди?

— Президент Вірменії Петросян — багатий халебський адвокат. Так склалося, що як тільки він переїхав до Єревана і став президентом, я переїхав до Халеба і став помічником управителя готелю. Тут багато вірмен — майже в кожній крамничці, так що матимеш із ким поговорити. Ми прийшли, стій, сюди, обережно, високі сходи.

Трохи дивний гест-хаус: на першому й другому поверхах традиційно кілька кімнат, а от просто під дахом на бетонних плитах щільно лежать матраци й валізи. Такого я ще не бачив.

— Паспорт є?

— Звичайно.

Портьє запропонував смоктальних цукерок, що лежали у вазі поруч на столі, і, поки оформлював документи, намагався до мене якимось чином доторкнутися. Я розцінив це тоді як радість за нового клієнта і трохи нав’язливу люб’язність. Я взяв матрац і знайшов вільний куточок під самим дахом. Ночувало тут водночас людей двадцять, не менше. Я приліг, прилаштовуючись до нового місця: від бетону віє холодом, з усіх щілин дме, по даху ходять голуби, а голубів, цих птахів миру, я терпіти не можу через їхню потворну поведінку. Можна втішатися хіба що інформацією Ахмеда-портьє про те, що поруч розташований відомий готель «Барон», де зупинялися Лоуренс Аравійський та Агата Крісті... «Подивимось, — подумав я, — може, увечері щось знайдеться інше», — і, лишивши наплічник на матраці, рушив обдивлятися Халеб. Звісно, я прямував до цитаделі, серця будь-якого стародавнього міста. На диво, я ніяк не міг знайти правильний шлях, двічі навіть звернув не туди, куди треба — я так поспішав за вірменином до готелю, що втратив орієнтацію в просторі. На перехресті я буквально наштовхнувся на здоровезного товстуна з необтяженим інтелектом обличчям.

— Не підкажете, як пройти до цитаделі?

— Пробачте, — відповів він дуже поганою англійською, — я з України, я не знаю.

— Та ні, друже, — розсміявся я. — Ти щось наплутав, це я — з України. Як пройти до цитаделі?

— Ти з України? — зрадів такій несподіванці товстун, раптом перейшовши на українську. — Так я — також! Що ти тут робиш? Торгуєш? Я з Полтави! Володя!!! — Він міцно потиснув руку.

Оце так зустріч. Перший земляк!

— Остап, дуже приємно. Я тут... я тут... просто подорожую, скажімо так, — чомусь зім’яв я відповідь. — Шукаю цитадель. Я...

— Просто подорожуєш?! — Він окинув мене чіпким поглядом.

— Ну, так... Типу того. У нас там за стіною живуть дівчата з України... — Я чомусь, хоча хотів повідомити зовсім інше, почав розказувати