Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
— Я розумію, пробачте.
— Щоб розібратися в цьому непростому механізмі під назвою людство, треба дивитись у саму суть, відкидаючи все зайве — те, що дається масовому споживачу інформації. Той, хто володіє часом, володіє світом. Час — це абсолют. Головна теза володарів світу — треба залишати людям якомога менше вільного часу для того, щоб вони менше задумувалися над найважливішими питаннями буття. Ти знаєш, що це за питання?
— Їжа, родина, діти, дім...
— Це питання другорядні, точніше, це не питання, а наслідки відповідей. Найважливіше питання для людини — що з нею відбуватиметься після того, як вона помре. Чи є душа, і якщо є, чи безсмертна вона? І хто — чи не Бог, часом, — вдихнув її в людину? Відповіді на них моделюють поведінку як окремих людей, так і спільнот. Іде війна за володіння часом, тобто душами людей... Але, кажуть, Бог єдиний для всіх, що ти думаєш із цього приводу?
Чесно кажучи, я нічого не думав. Я отримав так багато незбагненної інформації, що волів осмислити хоча б частину. Це, звісно, дуже цікаво, але рівень моїх знань не давав можливості гідно підтримувати бесіду. Ставало холодно і хотілося спати, але я не наважувався підвестися й піти.
— А що ви мали на увазі, коли сказали, що головне — залишати якомога менше часу людям на те, щоб думати?
— Головне, щоб людина або працювала, або розважалася, щоб вона не мала часу мислити. Працювала, заробляючи на існування родини, щоб не здохнути з голоду. А в заможних країнах, де рівень життя високий, розважалася, щоб не лопнути від переїдання: телевізор, наркотики, алкоголь — неважливо, що саме. Що ж до ісламу... П’ять разів на день ми молимося, стоячи на колінах обличчям на схід. Ми думаємо про вічне. У нас є п’ятниця — святий день, спеціальний святий день для молитви, коли імами вимовляють хутбе в мечетях. Не подумай, я не агітую, я розповідаю... Інколи здається, що Аллах навмисно нам ускладнює завдання: світ стає швидшим, ми долаємо відстані, на які витрачалися роки, за години, легко добуваємо потрібні практичні знання тощо, але Він забирає увесь наш вільний час, наче випробовуючи на міцність...
— То це Бог із нами так грається?
— Певне. Або безсмертні люди. Треба опанувати час, інакше це зробити неможливо.
— Хіба це реально?
— А хіба ні? Скажи мені, ти хоча б інколи думаєш про смерть?
— Ні, я і про життя не встигаю думати. Але іноді мені сниться, що я помер. Я не можу пригадати, що саме сниться, різні ситуації, але нічого конкретного або пов’язаного з фактом смерті. Відчуття таке, наче тебе кілька годин тримали вниз головою за ноги над проваллям, дна якого ти навіть не розгледів. Я усвідомлюю, що не владний щось із цим зробити, мене охоплює паніка, жах... Одним словом, уранці я прокидаюся у поганому настрої...
— Бог — та соломинка, за яку ти можеш схопитися у своєму сні, — Магомет усміхнувся і встав. — Ось що таке Бог. Той, хто не має ніякого Бога, не має і жодних шансів прокидатися в гарному настрої. Приємних снів і доброго ранку, я маю йти, — сказав він і потиснув руку.
Холодна тверда долоня впевненого чоловіка. Мені чомусь здалося, що я його знав усе життя.
Сирія. Угаріт.
Абетка й корова. 18.03.
Ранком ми легко поснідали і випили чаю, після чого Мудар відвіз мене до Латакії. Я все ще перебував під враженням нічної бесіди і майже всю дорогу мовчав. Ми розцілувалися на прощання — в арабів так заведено. Бувай, друже Мударе, дякую тобі за все!
У Рас-Шармі (назва пов’язана з кропом, якого тут справді надзвичайно багато) люди жили ще за епохи неоліту. У минулому сторіччі тут під час археологічних розкопок відкрито клинописну абетку Угаріту, яка, як стверджують деякі вчені, з’явилася на кілька сторіч раніше за фінікійську.
Заходжу всередину. Усі речі зроблені з каменю — навіть стільці, глечики для вина й тазики для миття ніг. Давнє місто поросло високою травою. Тут повно школярів, і просто посеред музею просто неба пасеться корова. Звідки вона тут взялася — чи не марево? Вона йде просто до мене — неприродно біла, — тикає морду в руки. Я виймаю хліб із наплічника і торкаюся рогів. Міцні. Я гладжу її шкіру, вона тепла і пахне молоком. Корова дивиться мені в очі сумними великими очима і йде далі, не озираючись. Я чомусь махаю їй рукою, наче прощаюся з кимось чи чимось. Хвостом вона відганяє дрібних мух.
Майже біля кожної споруди — поіржавілі таблички з пояснювальними надписами. Біля входу — руїни царського палацу, за ним починаються житлові квартали, точніше, колишні житлові. У північно-західній частині міста розташовані храми Ваала і Дагона — божеств, у жертву яким приносили людей і якорі. Ну, а кого ж іще: люди — найкращі жертви. Я чомусь згадую про атомну бомбу, Хіросіму й Наґасакі. Кому американці принесли ту жертву, яким богам? І після цього ми кажемо, що древні люди — жорстокі?! Просто тепер убивають акуратніше. Акуратніше, зате більше. Під ногами — осколки глиняного посуду, суцільна древність. Повертаюся до виходу. Там стоїть черговий шкільний автобус, під гучну арабську музику хлопчаки й дівчатка рушають на екскурсію. На пам’ять купую в лавці копію угарітської таблички-абетки. Найвідоміша зберігається в Історичному музеї в Алеппо — роздивитися літери на ній можна лише за допомогою великої лупи. Туди я й поїду — в Алеппо. І не тільки тому, що так порадив Мудар. «Халепа» в масонсько-шансонських римах — це саме і є Алеппо-Халеб, Халеб-Алеппо, місто, яке змагається з самим Дамаском.
Я відчуваю, що минулої ночі дізнався щось важливе, але боюся зізнатися, що саме. Це лише відчуття
