Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

— Чому ти смієшся?

— Тому що смішно. А ти за готель скільки платиш?

— А чому ти питаєш?

— Цікаво. Я, наприклад, плачу десять баксів. А ти?

— Двадцять.

— Господи, як ви тільки торгуєте? — Я справді здивувався. — У Стамбулі вже колись бував?

— Так, уже вшосте — ми завжди там зупиняємося.

— Ідіоти! Так розкидатися грошима! — А що я міг йому ще сказати з цього приводу? Такі безглузді розтрати не вкладалися в мене у голові.

На сусідній вулиці ми сіли на рейсовий автобус, який ішов до Галата-бридж. Людей у салон набилося чимало — я пройшов усередину, а Вова лишився стояти ближче до виходу. Хвилин за п’ять автобус раптом різко звернув до тротуару і зупинився, люди загомоніли, а Володя, з останніх сил усіх розштовхуючи, поліз до дверей. Я так зрозумів, що в нас проблеми, — і кинувся за ним. Невже цей бовдур знову тікає? Клятий товстун, однаково спіймаю! Але коли я вискочив, наче корок із пляшки, з автобуса, то зрозумів — не до жартів. Вова лежав на асфальті: ноги під переднім колесом, голова на бордюрі, обличчя посиніло, а губи — такі білі губи лише в мерців. Він знепритомнів і, судячи з усього, віддавав дух. Я приклав вухо до грудей — товстун майже не дихав, підняв повіки — зіниць не видно, закотилися кудись під лоба. Я ледь витяг його на тротуар — кілограмів сто сорок живої ваги. «А якщо помре? Прямо тут? Ні страховки ж, ні хріна немає!» — чомусь подумав я. Яка ще до біса страховка в «Човника»! З автобуса на нас дивилися здивовані і перелякані люди. Вони бачили двох іноземців, один із яких явно помирав, а другий лив йому на обличчя мінеральну воду і давав ляпаси. «Вставай, паскудо!» — крикнув я йому просто в рот, з якого вже пішла піна. Раптом з автобуса, який майже рушив, вискочила дівчина. «Я лікар!» — крикнула вона, витерла білою хустиною губи собі й Володі і почала робити штучне дихання. Пройшло не більше двадцяти секунд, як той розплющив очі й підвівся, блимаючи на навколишній світ. «Чому я тут сиджу?» — «Це я тебе хочу запитати, чому ти тут сидиш?!» — Ми допомогли йому піднятися і вклали на лавочку. Ох, і важкий! «Тобі краще?» — «Набагато. Схоже, все минулося», — відповів товстун і тут же побіг блювати за автобусну зупинку.

Поки Вова приходив до тями, я познайомився з туркинею ближче. Її звали Дерія. Вона, на відміну від більшості її земляків, непогано володіла англійською, саме цього року закінчувала медичний університет.

Я гаряче подякував за допомогу, сказав турецькою «дякую» — «тешекюр» — і залишив адресу, телефон і мейл. Не скажу, що вона мене зацікавила як жінка, а от її суто людяні якості здивували.

— Чому ти це зробила?

— Через тебе, — Дерія знітилася й опустила очі. — Через твій колір волосся й очі. Я бачила, як ти ллєш на свого друга воду, як б’єш по обличчю, як підняв на секунду очі і з відчаєм подивився на людей в автобусі... Я побачила світлі очі. Це мене вразило, і я вирішила допомогти. Я не могла тобі не допомогти.

— А якби в мене були темні очі?

— Твій друг однаково б не помер — звичайне легке отруєння, на яке миттєво зреагував організм. Мабуть, у нього хвора печінка. Зараз йому стане краще, — Дерія усміхнулася. — Якби в тебе були темні очі, я б уже давно сиділа в гуртожитку і готувалася до іспитів. І річ не власне в тобі, — вона трохи знітилася, — річ у тому, що в Туреччині людей зі світлими очима і світлим кольором волосся вважають, ну, як би сказати точніше, красивими і внутрішньо, і зовнішньо. Багато хто спеціально фарбує волосся і носить світлі лінзи.

Справді, я помітив у Туреччині таку тенденцію. Світло-фарбованих людей чимало, особливо жінок бальзаківського віку та молоді.

— Тобто вважається, що тюрки, наші пращури, мали саме такий вигляд.

— Зрозуміло. Не має жодного значення. Головне, Вова вижив. — Я показав рукою на свого земляка, колір очей і волосся якого був, скоріше, схожий на звичайний турецький, ніж на класично тюркський. Буває ж таке — іноді тобі на допомогу приходить навіть колір очей!

Товстун, здається, вже зовсім прийшов до тями: обличчя вирівнялось, погляд повеселішав, — він сидів і мовчки пив мінералку, інколи усміхаючись на нашу бесіду, хоча й не розумів жодного слова. Якщо чесно, налякав він мене добряче. Та думаю, головний висновок, який він зробив після цієї пригоди, — що я не рекетир. Хоча не факт.

Ми попрощалися з Дарією і спіймали таксі, на якому я щасливо доправив товариша до готелю і здав родичам. Готель, між іншим, у них удвічі гірший за мій. А все через те, що вони весь час намагаються оселитися серед земляків. У моєму готелі, наприклад, живуть лише турки, зате він удвічі дешевший і вдвічі чистіший. І вдвічі безпечніший.

(Ніхто не зможе тебе так круто підставити, як земляк. Від своїх можна чекати будь-чого. Один із найсумніших висновків, який я зробив за кілька років мандрів. Цікавий у нас народ. У чомусь навіть підлий. Таких ще пошукати.)

Чорне море. Пароплав. Україна.

Одеса. Дівки. 23—25.03.

Пароплав «Глорія» йшов зі Стамбула до Одеси 36 годин. Я вперше перетинав море, взагалі — я вперше перетинав таку велику воду. Майже весь час я проспав у тісній каюті на верхній полиці. Сусід, немолодий казах, стирчав на палубі й стеріг новенькі «Ауді-4», яких віз чи не з десяток.

Мій новий знайомий, товстун Володя з батьком та дядьком, наскільки я зрозумів, вояжем до Сирії і Туреччини були цілком задоволені.