Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Тепер я просто не знаю, що робити з теологічними сутичками в родині. На щастя, це відбувається нечасто, але в те, про що вони дискутують — життя, смерть, дядечко на ім’я Бог, що з нами буде далі, — я не втручаюсь. Мені й так усе зрозуміло. Господь боронить нас, хіба ні? За Андрія я спокійна. Я рада, що він виїхав до Польщі, в нашій країні тепер неспокійно, а Польща — все ж таки Євросоюз... Тепер я бабуся, і якщо стане зовсім скрутно, то поїду до Варшави няньчити онука — перестану бути Тетяною Леонідівною, а стану бабцею Танею. І це буде моє найголовніше і найприємніше ім’я за все моє життя.

Ми переживаємо за Віру, звісно. Я навіть не знаю, що сказати про її одруження з паном Х. Як чоловіка, що зробив круту кар’єру, став найвпливовішою людиною в країні, я, звісно, його поважаю, але, бачте, тут, у Києві, завжди знають трохи більше про те, що відбувається, і, головне, як відбувається: судові процеси, зникнення бізнесменів, раптові аварії політиків і журналістів... Він жорстока і замкнена людина... Я боюсь таких людей. Відтоді, як вони одружилися, і Віра, вважайте, стала чи не першою леді країни — щоправда, найпершу леді, яку ніколи не випускають на люди, хіба що на футбол, ми жодного разу не бачили. Віра навіть не зателефонувала, коли переїхала до Києва — лише прислала фотокартку. Так, ту саму, з нашим песиком... Спочатку я ображалася, а потім зрозуміла, що так краще. Неприємності, що почалися з нашим мером — тепер уже — колишнім мером, ви знаєте — йому дали п’ ять років, — торкнулися й мене. Я дала прокурору великого хабара, дуже великого, я навіть не хочу називати цифру... Тож ми тепер нічого не будуємо, взагалі — нічого не робимо, фірму зовсім знищено... Такі-от справи. Тому мовчання Віри — лише на краще, мені навіть на думку не спадало просити допомоги... Важко сказати, чи щаслива вона в шлюбі, здається, що так. Головне, її малий отримує максимально ефективне лікування. А як там складеться далі, яке в них майбутнє, важко передбачати... Пишіть про жінок, вони того варті — ось вам моя порада! Обов’язково напишіть про Віру і не обтяжуйте себе зайвими сподіваннями! Будь ласка!

Тож тепер усі наші концептуальні проблеми вирішені. Нарешті все, за що ви ховалися, чим прикривалися, на що сподівалися — тут, як на долоні. По-перше, Я є, по-друге, після смерті — лише смерть. А потім темрява. Або порожнеча, це вже що вам більше сподобається. І ніякої безсмертної душі! Однак — хоч рай, хоч пекло, хоч інші такі штучки — взагалі, хто в них вірить? Кінець світу як засіб впливу давно втратив дієвість — це вже нецікаво, погана лякалка. Тож радійте, Бог придумав іншу розвагу: Богу — Богове, людям — людське. Вам — життя і смерть, Мені — нічого, тобто Всесвіт. Я не колекціоную сміття.

Звісно, спочатку Я трохи сумуватиму без ваших звернень, без ваших молитов, — звичка, нічого не вдієш. Та Мені вистачить клопоту і без вас: Всесвіт, щоб ви знали, — безмежний. Хоча вам цього однаково не збагнути. Ну, і слава Богу!

Тут взагалі хто-небудь Мене слухає, чи ні? Ви ж так чекали на Мене, так сподівалися — і от, коли Я нарешті виліз із-за хмар і розмовляю з вами, ви навіть не піднімаєте голів! Знахабнілі створіння! Чи вам треба, щоб Моє зображення було намальоване на грошових купюрах? От тоді ми будемо рівня, так? Гей, людино, ти, саме ти, той, що оце сідає у своє авто! Ти чуєш мене? Це ж Я, твій Бог! Стій, та не сіпайся ти так, просто почуй Мене, Я лише хочу запитати: про що ти тепер думаєш? Приділи Мені трохи уваги, Я ж не прошу в Себе вірити — просто послухай Мене хвилинку, ти ж можеш собі це дозволити? Ні?! Ти дуже поспішаєш, у тебе справи? Пробач, друже, але Я не можу з цим погодитись, Я змушений скористатися своїм правом на інформацію. Але попереджаю: це може погано закінчитись — люди, які мене чують примусово, закінчують життя в божевільні. Там вони чують Мене, але ніхто не чує їх. То про що ти тепер думаєш? Точніше, скажи Мені, про що ти не думаєш ніколи, про що ти боїшся думати? І чому ти боїшся про це думати? Ні, не треба намагатися Мене позбутись, не затуляй вуха, це марно — повір Мені хоча б у цьому! Чому ти не думаєш про те, що робитимеш, коли помреш? Які в тебе плани щодо цього? Що? Я не чую, гучніше! Якщо бажаєш, Я підкажу відповідь — вона не складна. Отже, ти не думаєш про смерть тому, що боїшся, бо смерть — це начебто невідомість для тебе. Але ти віриш, ти хочеш, щоб сталося так, як обіцяли — рай, пекло, — і ти сподіваєшся, ой, як ти сподіваєшся, що гріхів тобі нарахують значно менше, ніж добрих справ! Так?! Спокійно, спокійно, це ще не все! Ну, куди ж ти повернув, йолопе, — червоне світло, так не можна, розбив машину, триста доларів у кращому випадку. Людино, не бійся того, що потрапиш у пекло. За всіма правилами там повинна спрацьовувати протипожежна сигналізація. Тож вивчай інструкції заздалегідь, смертний!

Ні, ви таки маєте рацію, Я не Бог, Я — блюзнір, старий маразматик, який їде з глузду. З божественного розуму, перепрошую. Тож порвіть цей сірий папір на шматки і не думайте ні про що, окрім сьогоднішнього дня!

Одна з Моїх найулюбленіших казок у дитинстві (уявляєте, в Мене також було дитинство!) — про Пташку, яка звила гніздечко і вивела пташенят, і Лисицю, яка намагалася тих пташенят з’їсти. Сидячи під деревом і цілком контролюючи ситуацію, Лисиця шантажувала маму-Пташку, яка, рятую чи діточок, змушена була виконувати її вимоги. «Нагодуй мене!» — сказала Лисиця, і Пташка провела її вночі до курника. Однак, поласувавши курми, сита Лисиця знову повернулася: «Вгамуй мою спрагу!» Пташка провела її до