Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Я вийшла в Харкові — треба було робити пересадку, а Сергій поїхав далі, до Москви. Я запитала на прощання, як він, окрім коньяку, вирішує внутрішні проблеми? Що думає про Бога? Чи вірить він у Бога? Я не знаю, чому саме отак, на пероні, саме в нього я запитала про Бога. Чесно кажучи, я ніколи про це серйозно не думала, але, мабуть, у житті кожної людини настає мить, коли вона питає себе про Бога. Знаєте, що він мені відповів? Він відповів, начебто склав рекламного ролика, начебто весь час, доки ми йшли тими горами, тільки й чекав, коли ж, нарешті, я запитаю в нього про Бога! «У тебе проблеми? Немає грошей? Не дають дівки? Ти не можеш дати собі раду? То поговори зі своїм янголом! Знайди його серед мільярдів інших! Бо він єдиний, хто ще не посилав тебе на хер!» — ось що він сказав. Грубо. Якщо чесно, я нічого не зрозуміла. Потяг загудів, гримнули вагони, а я так і лишилася стояти з наплічником на брудному асфальті харківського вокзалу, кліпаючи очима. Сергій помахав рукою, провідниця щось крикнула, і він зник у тамбурі. Він видався мені дуже справжнім. Розумієте, що я маю на увазі? Сергій був, так би мовити, людиною підвищеної кльовості. Таких досить мало. І вони, як правило, багато п’ють. Мабуть, від несвідомого внутрішнього відчаю.
...Вони вирощували мак скрізь.
Голова районної адміністрації і начальник міліції не заперечували. Більше того, вони були зацікавленими особами. Сашко, мій чоловік, тут, у М., міцно тримав усе в руках. Точніше, міцно все тримала в руках його матір, Варвара Петрівна, яку він слухав у всьому. Окрім одного — вживання цієї отрути, але тут вона не дуже-то й була наполегливою: вона добре розуміла, що саме допомагає їй одноосібно керувати справою. Люди приїздили до нас майже кожного дня. Вони привозили гроші — ми віддавали їм макові головки. Інколи через нас перепродавали й інші наркотики: кокаїн, героїн. Вони лежали у старій хаті за грубою — досить великі партії — і чекали свого часу. Це надійне місце. Нікому не спадало на думку, що таке може робитися в селі, а не у великому місті.
Я зовсім розгубилася. Я лишилася сама.
Варвара Петрівна прийняла нас без зайвих емоцій. Спокійно і по-діловому, нічого не пояснюючи, показала кімнату, де ми мали жити з малим. «Сама, Раю, все дізнаєшся, — недобро сказала вона, — а там побачимо... » Сашко-великий спав окремо і сином та мною майже не цікавився. Він часто роз’їжджав невідомо у яких справах, але зрозуміло, що не дисертацію писав. Повернувшись, надовго зачинявся з матір’ю на кухні, вони годинами щось обговорювали, інколи сварилися і страшенно кричали.
Я робила домашні справи: прибирала, готувала їжу, прала. Мій син, Сашко-маленький — я назвала його на честь батька — був, слава богу, здоровою дитиною, але, як усі діти в цьому віці, часто плакав. Свекруха терпіти не могла дитячого плачу, і, щоб уникнути чергових докорів, мені лишалося зачинятись у своїй кімнаті й теж плакати. Не життя, а мука. Спочатку я часто телефонувала Вірі — кликала до себе, але після тієї розмови вона стала наче чужою. Я часто себе картаю за те, що не порадила вчинити інакше, вчинити так, як підказувало серце... Я ніколи не забувала про Віру, часто згадувала свою дівчинку — вона в мене розумна і доросла, добре вихована донечка. Та коли вона мені зателефонувала, я абсолютно не була готова до відповіді. Я сиділа, щільно причинивши двері, у своїй кімнаті, Сашко-малий ревів щосили, я відчайдушно і марно намагалася його заспокоїти, але він кричав ще дужче, а на кухні відбувалося щось неймовірне. До чоловіка приїхали друзі, спільники, з молодими довгоногими дівчатами в коротких спідницях. Вони пили горілку, верещали і прикро сміялися, а потім розійшлися по будинку хто куди і зрозуміло для чого. Перед цим Варвара Петрівна сходила у стару хату і принесла всім дози. Тому, коли зателефонувала Віра і запитала, що ж їй робити, я не змогла нічого відповісти: страх і відчай — я поринула в їхню безодню...
У суцільному розпачі я намагалася боротися за Сашка-великого з його матір’ю — думала, що зможу перемогти в тій боротьбі. Та чим більше я розмовляла з ним, чим частіше нагадувала обіцянку кинути наркотики, чим більше намагалася змінити порядок речей у домі, тим більше він чужів, тим довшою над нашими стосунками ставала тінь його матері. Я благала Сашка поїхати куди-небудь із села, переселитися до міста — будь-якого, байдуже, якого саме, а він тільки посміхався і кивав головою. А мені здавалося, що з кожною розмовою Сашко хоча б трохи змінюється, стає іншим, замислюється над нашим спільним майбутнім. Наївна.
Ні, чоловік ніколи не піднімав на мене руку, але для того, щоб тримати людину у страху, це зовсім не обов’язково. «Розумієш, — якось сказала свекруха, — на що ти пішла? Тепер тобі звідси — нікуди. Ми тебе не відпустимо, ти сама добре розумієш, не дурна. Тебе на мотузці сюди ніхто не тягнув, так що живи і радій, що не голодна і при дитині... »
Я погана матір. Я розумію, що я погана матір, але що ж мені робити? У мене на руках малий. І я думаю, що маю зробити так, щоб хоча б він не потрапив у цю темну нескінченну яму, в якій ми всі опинилися...
Так, я — проститутка, саме тому я — патріотка.
Не вбачаю, до речі, жодних суперечностей у цьому вислові і не маю бажання щось пояснювати. Можете називати мене Марина, можете — Мерелін, можете — Мері, як вам заманеться — байдуже. Ні, Монро мені не до вподоби...
Хто такий Роман? Звичайний пострадянський хлопчина. Нерозумний, рухливий, веселий, лінивий. Із ним кльово відпочивати та пити пиво. З ним кльово зависати десь у барі чи клубі. З ним кльово курити траву. Це, мабуть, усе, що з ним робити кльово. Секс? Роман має досить
