Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
На прощання вона начебто звабливо усміхнулася, але Остап подумав, що це неможливо апріорі — звабниця черниця. Та усмішка переслідувала його потім довго, кілька років приходячи у снах. У тих снах він обіймав і цілував юну звабливу рудоволосу монахиню, намагався зірвати з неї грубу куфайку, припасти губами до грудей, він уявляв їх великими, розкішними, з твердими темними сосками, але, як тільки куфайка падала долу, сон уривався, і Остап, неймовірно збуджений, прокидався — і ще кілька секунд лежав, не ворушачись, із заплющеними очима, тихенько видихаючи хіть. Рудоволоса монахиня перестане снитися лише після вибуху. Але про все те, що незабаром відбудеться, у повному розпачі стоячи біля воріт монастиря, Остап ще навіть і не здогадувався. «Мене витрутили! Мене просто обдурили — і витрутили! Як не соромно їм брехати, дивлячись просто в очі!» — кипів він.
— Та не може такого бути! — здивувався редактор районки і плеснув у долоні. — Не може бути! Я негайно наберу матінку Єфросинію на мобільному!
Він потицькав пальцями у слухавку, і раптом, перепросивши, вибіг із кабінету. «Я на хвилиночку, зараз, там на мене люди чекають!» Поки редактор спілкувався з відвідувачами, Остап розглядав плакат «Літературна Слобожанщина», виданий, напевне, не пізніше кінця вісімдесятих. В одному з інженерів людських душ, тобто місцевих знаменитостей-письменників, звісно, членів Спілки письменників України, жодного прізвища з яких він ніколи в житті не чув і чиїх книжок ніколи не те що не читав, а навіть і не бачив, він упізнав головного редактора районки. Тільки цей, на фотографії, молодий, з великою кучерявою шевелюрою, в костюмі й краватці, весь такий радянський, а той, що говорив оце по телефону в коридорі, уже в літах, лисий, у неформальних чорних шкіряних штанях, які щільно обтягували короткі ноги, і гостроносих черевиках. «Дивні метаморфози відбуваються з...» — але додумати Остап не встиг, бо, сяючи від задоволення, повернувся редактор.
— Справді, вона поїхала до владики, — доповів він. — Терміново викликали. Матінка перепрошує, що так сталося... Знаєте що?! Приїздіть сюди краще у травні, буде свято ікони, прийде багато люду, чудова служба...
Остап подумав, що повертатися завжди чомусь швидше, аніж кудись їхати. «Чому дорога до мети завжди довша, аніж дорога від мети? Тобто чому повернення у свідомості людини — завжди швидший процес, ніж процес досягання мети, навіть у такій начебто простій справі, як подорож? Час плине зовсім не однаково, хоча відстань, кілометри лишаються тими ж?» Та відповіді не було. На жаль. Бо, можливо, ця відповідь і є відповіддю на запитання, в чому ж таки сенс життя, хто знає? Можливо, час стискається в людській свідомості, але якщо так, то можна навчитися регулювати процес, маніпулювати часом, тобто можна жити сто і двісті років, а можна — і безкінечно, стати безсмертним, майже богом! Він згадав, як говорив про це колись із Вірою, йому знову стало сумно, і в животі неприємно загурчали пельмені.
...Мені поки що невідомо, чи шукають нас.
Позаду, за спиною, лишилося понад два роки мого майже добровільного ув’язнення. Я не змогла (та, мабуть, і не могла) змінити ні себе, ні чоловіка, в якого закохалася через його листи до матері, я не могла змінити власну долю. Тепер я тікаю від них, але від себе, як відомо, не втечеш.
На щастя, нам вдалося сісти на транзитний автобус і доїхати до Бєлгорода. Малий прокинувся лише в салоні, і то ненадовго, тільки для того, щоб поїсти, а потім знову засопів. Ми переночували на якомусь будівництві. Уранці я домовилася з таксистом, і він відвіз нас у Суджу. Я так втомилася, що сили почали мене полишати. Але Сашко, мій маленький син, Олександр Олександрович, поводився так, наче все життя переховувся від ФСБ та «омону».
Кордон ми перетнули спокійно, домовилися з людьми в селі за не надто й великі гроші. Нас перевели надвечір. З одного села в інше, просто через дорогу, через перехрестя — ми лише перестрибнули через велику калюжу — і все, ми майже вдома! Прикордонники зробили вигляд, що нічого не сталося, ніби ми по глечик сметани сюди завітали, молоді такі хлопці й офіцер лише трохи старший... І це вже було інше село, і це вже була наша країна, це була моя країна, і я чомусь відчула себе сильнішою і впевненішою — певне, зрозуміла, що врятована. Поруч ішли чотири китайці, такі маленькі, наче карлики, за селом їх одразу підібрала вантажівка з причепом. Вони залізли під просолені коров’ячі шкіри і, прощаючись, помахали руками. Їм ще далеко їхати, я розуміла їх тоді, як ніхто...
Ми переночували у якоїсь бабці на теплій печі. Вона нічого не питала — мабуть, звикла до таких гостей, — тільки дала маленьку подушку для Санька і молока з хлібом і медом. Ми відігрілись і виспались, а зранку нас вивезли машиною за митницю до автобусної зупинки.
Санько заплакав лише тоді, коли я переступила поріг Віриної квартири. Сусідка віддала ключі й сказала, що Віра залишила їх для мене про всяк випадок. Де вона і як довго її ще не буде, сусідка не знала. Тільки віддала ключі — і все. Плач Сашка прозвучав, наче сигнал: усе позаду, Раю, ти — вільна! Але чи насправді це так, я ще не знала. Це залежало від того, чим закінчилася справа в М. Я набрала домашній номер начальника нашого обласного УМВС...
Мені снився луг, але трава на ньому чомусь росла не зелена, а біла.
Я бігла широким лугом по білій ніжній м’якій траві, і серце билося від щастя. Моє серце. Я відчувала, що знову не сама, зі мною є Хтось, у мені є Хтось — ще не зрозуміло, хто саме, але Він є... Я бігла по м’якій траві до обрію, до неба, я простягала догори руки, і небо відгукувалося, наближалося, обіймало хмарками, білими і такими ж пухнастими, як і трава, гладило по голові і шепотіло: «Віро, Віро» — воно кохало мене! Пронизуючи сонячними променями і сонячними зайчиками. Я знаю: це не просто сон. Це знак, вість, це Божа благодать. Я прокинулася щасливою. Я перестала бути сухим безплідним
