Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Мені зателефонував Роман. Уявляєте?! Цей скупий хлопчина, який колись боявся витратити на пиво зайву копійку, зателефонував мені до Цюріха, і ми розмовляли чи не півгодини! Я ледь з ліжка не впала, коли він сказав у слухавку: «Привіт, Марино, це Роман!» Він розпитував про життя, і я розповіла: все гаразд, старий багатий швейцарський козел Курт нарешті одружився зі мною, і тепер я на сьомому місяці, чекаємо на хлопчика, сина, і щойно він з’явиться на світ, Курт перестане бути козлом. Бо якщо мій чоловік — козел, то, виходить, його син — козленя?! Ні, Курт перестане бути козлом, але залишиться старим швейцарцем. Уже двічі приїздила мама, Курт не проти. Навпаки, він хоче, щоб я почувалася тут упевненіше, бо одна річ — працювати і зовсім інша — жити постійно, розумієте? Тому Курт не проти, щоб мама згодом переїхала до нас назавжди — щоб мені не було так самотньо сидіти вдома, коли він на роботі. Тут справді нуднувато, особливо якщо порівняти з моїм попереднім життям, але тепер дитина — це головне, найголовніше завдання. Ми багато згадували наших спільних знайомих, трохи соромно, але я, здається, нічого не запитала в Романа про його справи. Якщо чесно, то я рада його чути: тут будь-яка знайома людина з України видається чи не найкращим другом! Я жартую, звісно, але це правда — я сумую за Батьківщиною, але от Батьківщина — це вже точно — за мною не сумує. Я рада була і вас чути, дописуйте вже скоріше свою книгу і не забудьте надіслати екземпляр! Ауфідерзейн, письменнику!
Я знала, що вона піде. Рано чи пізно.
Дівчата з такими очима завжди повертаються, але і завжди йдуть. Ми зробимо все, як треба, ми зробимо, як завжди:
увечері зберуться сестри, і ми підемо молитися. Мені не жаль Віри, але мені жаль душу, яка не схотіла чи не змогла врятуватися. Тепер її відмолять інші. Мені навіть не шкода себе, мені шкода Бога. Він, певне, втомився рахувати наші гріхи. Вірі не стало сил служити Богові, то хай послужить людям, хоча, якщо з’ясувати, хіба це не одне й те ж? Певно, що ні — інакше світ був би іншим...
Я знаю, ви мені повірите — я про все давно здогадалась. І мені байдуже, як це сталося. Майже байдуже, тому що є невеличка деталь — не можна допустити, щоб таке повторювалося, тому ніяких перехожих калік тут більше, божих людей і таке інше!
А вчора Віра зізналася сама: «Матінко Єфросиніє, я знову бачила той самий сон! Я знову вагітна, яке щастя!» Вона вирішила, що це сам Господь подав їй знак, начебто дав відмашку, наказує виправити помилку. Віра навіть не зрозуміла, що накоїла: завагітніти тут, в обителі Божій! І слухати нічого не хотіла... А я сказала, що вона помилилася, жорстоко і невідворотно помилилася, бо Бог указав зовсім не на це. Насправді, на неї зійшла благодать — це попередження не про дитину, це попередження про Дух Божий! Але у відповідь почула: якщо це сам Бог, то, значить, вона народить його, свого маленького Бога — те, що зроблено — вже зроблено, вона вагітна вже кілька тижнів, і так тому і бути... Вона стояла, високо піднявши голову, і дивилась прямо в очі — з неї згодом вийшла б чудова матінка для цього монастиря. Що я могла їй сказати? Може, вона сподівалася на моє благословення?! То це вже буде не монастир, а... Вона не могла лишатися тут. Єдине, що Віра могла зробити, щоб лишитись, — поїхати в місто до лікаря, а потім повернутися — і відмолювати цей гріх усе життя, поки Бог не покличе до себе. Я могла б дати адресу надійного лікаря, ми вже зверталися до нього. Я розумію, який це має вигляд у ваших очах, і розумію, що я беру гріх на свою душу — передусім на свою душу, — але ж вона нікуди не хотіла йти, вона хотіла жити в монастирі і далі!
Такою була моя правда. Така була моя порада. Віра взяла папірець з адресою і гроші: вперше я побачила на її обличчі сльози, а в очах — розпач. Вона не отримала того, на що розраховувала, — підтримки. Але я залишала їй шанс, у неї був вибір — і вона його зробила.
Я знаю, що вона не повернеться. Бог їй суддя. Ми зробимо все, як завжди, ми зробимо те, що маємо зробити, ми відспіваємо грішну душу...
Небо сьогодні знову сіре, інколи пускається дощ, дивна осінь: то сонце, то дощ, то знову сніг — дуже нестійка погода, наступного року добре мають уродити сливи, а от яблука вродять не дуже...
Було холодно і мокро, і бридка суміш снігу і бруду хлюпала під ногами.
Кирзові чоботи промокли наскрізь, утома поїдала тіло, в голові паморочилося, і Вірі хотілося впасти просто тут, посеред вулиці і натовпу, звернутися калачиком і заснути. Вона не знала, куди йшла, вона навіть не знала, чому поїхала не додому, а саме сюди, до Києва. Певне, їй здавалося, що тільки тут, тут і тільки тут, серед безлічі людей і машин, серед банків і церков, вона зможе врятуватись. Дивний голос штовхав до великого міста, в якому вона була за все своє життя двічі або тричі, але тут жила єдина людина, на чию доброту і розуміння Віра ще могла розраховувати. А власний дім уявлявся їй тихим і чистим, тихим і сумним, і неживим, як морг. Від нього віяло прикрими спогадами, місцем, яке не приносить щастя. Хоча якщо подумати, то чи є на світі місце, яке принесло Вірі щастя? Хіба що та комірка, де все сталося — коротко і гидко до болю.
Кожного ранку рудий і худий, як жердина, юнак-каліка підмітав монастирські доріжки. Він тримав мітлу
