Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Віра тихо спала: красива дівчина, в неї тепер, слава Богу, все ніби гаразд. Я присіла на стілець і теж собі задрімала.
Прокинулася від гомону: близько сьомої ранку лікарня заворушилася. Я вийшла до коридору і побачила жахливу картину: дівчина, яку привезли вночі, непритомна лежала на підлозі під стіною, поруч — перевернутий стілець, а мимо, не звертаючи уваги, ходили лікарі та медсестри. Я, не тямлячись від гніву та розпачу, закричала: «Допоможіть, людині зле!», але, ви не повірите, ніхто навіть не подивився в мій бік! Я зрозуміла, що дитину врятувати не вдалося, а дівчину напхали знеболювальними препаратами і посадили стікати кров’ю. А в цей час черговий лікар спокійно спала на дивані в ординаторській! Я багато чула про цинізм та байдужість лікарів, про їхню жорстокість і жадібність, але, зіткнувшись особисто, була вражена! Я далеко не сентиментальна людина, депутат Київської міської ради двох скликань, керую великим бізнесом, і в роботі багато чого трапляється, але ж є якісь межі! Я знов, уже вдруге за останні кілька годин, зателефонувала заступникові мера.
За десять хвилин ситуація різко змінилася — дівчину привели до тями, місце в лікарні знайшлося за секунду. Дівчина, її звали Юля, продовжувала плакати від жахливого болю, кровотеча не припинялася, та до неї за ті дві години, поки я сиділа поруч, ніхто не підійшов, навіть мої намагання привернути увагу виявилися марними. Важко розказати, скільки ненависті я пережила і скільки жалю й співчуття до дівчини жило в моєму серці! «Мене зовсім не дивує демографічна ситуація в країні, — сказала я холодним голосом заступникові мера, — наші медичні заклади — жорстокіші за концтабори. У концтаборі принаймні добре уявляєш, що на тебе очікує, а от в українській лікарні явно не розраховуєш зіткнутися з професійним фашизмом!» Заступник мера щось сонно промурчав у відповідь, однак я була йому вдячна й за ту допомогу. Якби він не підняв завідувача лікарні посеред ночі, на Віру б чекала така ж сумна доля, як і на цю дівчину.
Я вийшла до приймального покою і присіла біля ліфта, притулившись спиною до холодної синьої стіни. Я не плакала з часу похорону чоловіка. Я тримала себе в руках у цій довбаній реальності, реальності, у якій я знайшла куди себе притулити, у світі, де я могла вирішувати багато питань, де в мене, як порівняти з іншими людьми, небагато зовнішніх проблем — тому що я вміла заробляти гроші, досить великі гроші, — і вони вирішували майже все. Але весь цей блиск умить злетів, усе благополуччя, все зовнішнє щастя обвалилося за одну ніч — бо на хера все це потрібно, за великим рахунком, якщо будь-якої миті близькі тобі люди або просто люди можуть бути принижені, принижені і стерті з лиця землі якоюсь сволотою, а ти будеш безсилий чимось допомогти?! Коли холод смерті торкається наших облич, ми підбираємо хвоста, але вихлопні гази наших дорогих автомобілів і запахи коштовних парфумів — найкраща анестезія для такої реальності. Ми намагаємося триматись якнайдалі, але рано чи пізно життя поїдає нас із байдужою посмішкою...
Виплакавшись, я дістала люстерко і витерла з обличчя туш. І тут я побачила ситу вусату пику завідувача. Дуже вдоволений собою і життям, він ішов по коридору і щось зверхньо розповідав підлеглим. Побачивши мене, завідувач усміхнувся, кивнув головою — і пішов далі, а за ним потупцював його почет, щось нотуючи на папірцях. Я знаю, з ним нічого не станеться, його ніхто не звільнить з роботи, йому навіть не оголосять догану, інакше в нього була б уже тисяча таких доган! І скільки ще таких нещасних Юль лежатиме, стікаючи кров’ю в коридорі, скільки ми втратимо наших дітей? І в тих Юль уже не буде захисників, які зателефонують заступнику мера... І так — кожного дня і кожної ночі, сотні, тисячі молодих дівчат... Так що засуньте свій високий ВВП країни собі в дупу, шановні!
Я наполягаю на пропозиції: ви повинні написати книгу про жінок, які, незважаючи ні на що, намагаються врятувати своїх дітей. Повірте — так вони намагаються врятувати світ. Вони йдуть природним шляхом: не борються з корупцією, не відводять від Землі астероїди, не стають на заваді атомним бомбам чи ядерним програмам — хоча ні, це все вони також роблять! — але кожного дня, майже кожної миті, вони роблять головну свою справу — борються за життя дітей — і живих, і ненароджених, і навіть уявних, гіпотетичних, майбутніх дітей. Ви розумієте, про що я кажу?! Рятуючи їх, вони на крок відсувають прірву, до якої котиться світ, бо кожна врятована душа, кожне врятоване маленьке життя, кожне маленьке тільце — новий Знак Божий, ще одна надія на порятунок. На порятунок тут, а не там, десь далеко, хоча якось між собою це має бути пов’язане — не може бути не пов’язане — інакше світ би був іншим...
Через тиждень ми перевели Віру до спеціалізованої урядової лікарні. Трохи збентежений моїм гнівом, заступник мера сам владнав формальності. Я його розумію: його заможність та спокій багато в чому залежать від роботи нашої будівельної компанії. Віра почувалася значно краще: сама новина, що життю майбутньої дитини нічого тепер не загрожує, для неї краща за всі блага і ліки. Бідна дівчинка. Лікар сказав, якщо ми хочемо, щоб усе справді було гаразд, треба полежати в лікарні мінімум місяць. Я погодилась, хоча це і недешево. Віра відмовилася від телевізора і книжок, не кажучи вже про газети, — попросила лише принести Біблію, яку й читала, коли я навідувалась вечорами...
Помирати зовсім не страшно. Треба спробувати лише один раз, а потім звикаєш.
Наче марево:
— Значить, оце так воно і є?
— Приблизно.
— А чому нікого немає? Де інші?
— Тут. Ти їх просто не бачиш: дуже темно.
— Як же темно, Господи, коли кругом таке світло?!
— Це не Світло, це Ніщо.
— Яка ж тоді Темрява, якщо це не Світло