Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

її такою серйозною. Навіть коли на роботі щось не йде в лад, вона завжди добре тримає себе в руках і всміхається, а тут... «Віро, — сказала вона, — є важлива розмова. Не хвилюйся... Результати УЗД...» Так я дізналася, що має народитися хлопчик, але, чесно кажучи, в цьому я не сумнівалася ні на хвильку — інакше й бути не могло, інакше чого б це Бог затівав таку історію? Я назву його Ромкою, і це єдине правильне ім’я для мого «маленького бога», як його назвала, насміхаючись, матінка Єфросинія. До речі, я зовсім не маю на неї зла. Вона робила те, що мала робити, — це невтаємничені монастирське життя уявляють чимось свято-надзвичайним, але воно і не таке брутальне, як іноді дехто про нього розповідає. Я погостювала трохи у Бога — от і добре, от і досить... «Але, дівчинко моя, це ще не все. Розумієш, у твого Ромки, якщо ти все-таки вирішиш народжувати — ти тільки не хвилюйся, лікар сказав, що в ногах по коліно і в руках по лікті кістки дуже м’які. Хребет міцний, а от кістки... І дати гарантію, що дитина ходитиме і буде психічно нормальна, як би це правильно сказати при здоровому глузді, вони не можуть. Віро, ти маєш вирішити сьогодні чи найпізніше завтра, чи народжуватимеш таку дитину!» Моє серце калатало, але щось таке я і передбачала — не дарма ж у сні по білій траві назустріч мені йшла Валя, ялинка-птах, і дзвінко кричала: «Ага!», помахуючи руками-крилами. «Зваж, Віро, на головне — шанси залишитися живою під час пологів у тебе в кращому разі п’ятдесят на п’ятдесят», — додала Тетяна Леонідівна. Але я не вагалася жодної миті. «Я народжуватиму, чим би це для мене не закінчилося! Я впевнена, що все буде гаразд. А потім я поїду додому, подзвоню у двері і скажу: «Здрастуй, мамо, ми повернулися. Я і Ромка, твій онук!» Час завмер. Я дивилася на красиве обличчя Тетяни Леонідівни ніби цілу вічність, хоча пауза тривала не більше півхвилини. Вона взяла мене за руку, і я відчула, як тіло мого янгола тремтить, наче на вітру.

... Мені пахло усім. Усім одразу: і серпневими яблуками, і біло-синім металом автобуса, і криваво-темно-червоною бензиновою сумішшю смерті, і придорожнім пилом та сірим розпеченим на сонці асфальтом, і рожевим ефіром операційної, і воском свічок, і вогкістю келії, і лампадним маслом, і київським потягом, і зубною пастою, і карпатською бринзою з полонини. Мені пахло всім моїм життям, а тіло роздирав нелюдський біль. Пологи тривали кілька годин, а потім запахи зникли, пропали геть, перед очима замигкотів лише білий луг, залитий сонцем, і, наче крізь вату або туман, я почула пронизливий дитячий крик, глухий пташиний крик «ага!» і радісний голос медсестри: «Ну, нарешті, слава Богу!» А ще я пам’ятаю тільце, тепле дитяче тільце — і звідкись зовсім знайомий неповторний запах початку життя. Певно, я пахла так само, коли народилася. Певно, так пахли спочатку всі люди, навіть Адам і Єва...

«Від кого: marinazurih@ ukr.net

Кому: [email protected]

Тема повідомлення: діти

«Привіт, подружко!

Жанночко, почну з того, що я жахливо не хотіла стимуляції, а синочок все сидів і сидів у животі, не поспішаючи виходити. Ми поїхали з чоловіком за покупками, коли поверталися, нас накрив дощ, а потім різко з’ явилося сонечко і веселка. Тут, у Швейцарії, якщо побачиш веселку, треба загадувати бажання, ну, і я загадала, не як завжди — в лото виграти)), — а щоб синочок народився завтра. Я цим же вечором стала відчувати щось нове: став поволі тверднути живіт, але без болю, просто ставав твердим, потім знову м’яким, але якось це насторожувало. Годині о дев’ятій ми повечеряли, завалилися перед телевізором дивитись передачу про паранормальні явища. Коли я лягала спати, то помітила, що почав з’являтися біль, але не зважила, вирішила подивитись, що ж буде зранку. Спалося дуже добре.

О сьомій ранку я прокинулася від бажання сходити до туалету. Ніяких підозрілих виділень, і я лягла досипати. І тут помітила, що перейми все ж таки є, і біль також є — періодичність, мабуть, хвилин сім. Сказала Курту — він не повірив. Але сказав: усе, збираємось і їдемо до лікарні — яка різниця, сьогодні чи завтра? А так не хотілося нікуди їхати з самого ранку! Але Курт і періодичність переймів усе ж таки перемогли:), і я пішла збирати валізи, приймати ванну, ставити «Мікролакс». А потім уже сама стала підганяти чоловіка, коли побачила, що після душу з мене витекло трохи червоненької рідини.

Приїхали у шпиталь близько 11 ранку, і — о диво! — працювала саме моя акушерка. Поки чекали, ходили з чоловіком по коридору (це я від страху, щоб не повернули додому, якщо виявиться, що відкриття матки немає зовсім). Ходили весело, приколювались, чоловік вирішив засікати час між переймами — виявилося 4 хвилини. Мені було зовсім не боляче, коли почалися перейми, м’язи живота напружувалися, наче їх судомило, потім тягучий біль, зовсім малий. У цей момент я казала: «Бо-ооооолить, бо-оооолить!» Нарешті моя акушерка прийняла нас, подивилася мене в кріслі і з круглими очима повідомила, що відкриття матки на 7 см, і сьогодні ми обов’язково народимося. Я була шокована, Курт особливо на цьому не розуміється, але також був шокований, ну, і акушерка була шокована з нами за компанію.

Акушерка відразу запитала за перидюрал. Я намагалася відмовитись, але Курт переконав, що потім може бути нестерпно боляче (просто він не зміг би дивитися на мої страждання). Ну, і я погодилася на перидюрал, хоча завжди було страшно робити укол у спину. Спочатку нас із чоловіком відвели в пологову (не запропонували мені помитися, перевдягнутися, чому я дуже здивувалася). Перевдягнулася в халатик із розрізом на спині я вже в пологовій, чоловік — у халат і спецкапці. І тут час, поки чекали перидюрал, потягнувся як гума. Мене вклали, обвішали всілякими датчиками — тут — увага! — найнеприємніший момент пологів! Акушерка вирішила поставити крапельницю з фізрозчином і так зробила прокол вени в руку, що я думала, помру! І що найнеприємніше, потім прийшла асистентка