Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

вдаватися в деталі. По суті, як влаштований Всесвіт, не має жодного значення. Хай це лишиться Моєю маленькою таємницею. Ці люди — поміж життям та смертю. Фізично вони уже померли, але душі ще живі. Тепер вони бачать увесь час і простір, якими наповнювалось буття. Так, як ти тільки-но бачила їх. Вони чують усі голоси, бачать рухи, вони навіть читають думки з власного минулого. Тепер їхні душі відчувають найбільше на віку потрясіння, бо немає такої таємниці, яку б вони не розгадали, немає такого наміру, який би вони не передбачили, немає такої думки, про яку б вони не дізналися. Вони препарують власне минуле, наче студент медичного університету препарує труп на першому практичному занятті, — так ти краще зрозумієш. Зауваж, лікарі прекрасно знають, як влаштоване тіло людини, але це не гарантує зцілення. Так і тут.

— Вони розгадають усі таємниці?

— Лише ті, що стосуються безпосередньо їхнього життя. Вони дізнаються всю правду про близьких — як правило, це найбільша трагедія. А врешті, вони отримають відповіді лише на ті запитання, що їх цікавили.

— Я не розумію — пробач, Господи.

— Не дивно. Жах від намірів значно більший, ніж жах від учинків. Нездійснені наміри важко пробачити — передусім, близьким людям. Ти нічого не хочеш Мені сказати на прощення?

— На прощання?

— Я сказав «на прощення», а не «на прощання». Легко переплутати.

— Ти ж усе знаєш, Господи! Життя занадто довге: безліч років, безліч пустих радощів і безліч тяжких страждань щохвилини. Навіщо?! Який сенс, коли можна піти просто до Тебе... І ось — я тут, розмовляю з Тобою! Я пішла з монастиря, я не витримала, бо знала, що існує коротший шлях, підступний, але коротший, я знала, що так учиняти — великий гріх, але ж я йшла до Тебе! Не карай мене, благаю, я ж люблю Тебе!

— Я вважатиму, що ти збожеволіла. Ти остання, хто встиг до полудня. — І вимкнув Світло.

І Оксана, а може, й сестра Феодосія, — вона вже не знала, ким була насправді й ким є тепер, можливо, взагалі ніким, абстрактною субстанцією, Духом Божим або відбитком Його пальця, — попливла по людському морю чи океану, хоча це було і не море, і не океан. Вона й далі нікого не бачила, але знала, що поруч з нею мільярди таких же душ, які її також не бачать, але теж знають, що вона є. Тому що Бог увімкнув їм Світло, і вони здивувалися, вражені величчю буття і позабуття, лише на мить доторкнувшись до великої Таємниці — рівно настільки, наскільки треба, щоб дійти до кінця.

Ніхто не міг думати про те, що на них чекає, бо всі думки були спрямовані на минуле, на життя, яке закінчилося, на життя людей, з якими вони його прожили, і жах підлості та обману змішувався з радістю спогадів і кохання, і людські душі наче розривало навпіл то від бажання заплакати від щастя, то з відчаю. Вони наче роздивлялися себе у криве дзеркало, бачили там уже потойбічний, але все ще такий рідний світ, — виразно, як ніколи раніше, — усвідомлюючи, що і їхнє життя, і думки, і наміри тепер живуть у свідомості інших душ, таких же нещасних і щасливих, як і вони. Їм було не холодно і не жарко, їм було добре. За відчуттями цей стан нагадував ранню весну після довгої зими, яка, здавалося б, ніколи не закінчиться, коли під непевним ще сонцем дерева, наче незапалені свічки у безлюдному храмі, стоять голі, поволі сходить сніг і залишається тільки багнюка, бруд і сміття...

Але ж усі пам’ятають, що рано чи пізно дерева мають розквітнути?

Дядечко на ім’я Бог

Двадцять шість хвилин — це мало чи багато? Так чи інакше, а якийсь час у нас залишився, і Я хотів би зробити кілька зауважень. Так, про всяк випадок, можливо, комусь буде цікаво, може, комусь справді вони стануть у пригоді — хто знає?!

Ви ніколи не питали себе, чому так часто в науці, літературі чи мистецтві йдеться про існування паралельного, чи то пак, дзеркального світу? Ні? Дивно. Але Я однаково вам відповім — тому, що він існує. Але той світ перебуває трохи в іншому стані, ніж дехто з вас уявляє, це зовсім не дзеркальне відображення вашого світу на зразок «добро-зло», «світло-темрява» і не паралельний за часом і простором світ — зовсім ні! Як завжди, ви занадто марнославні. Це звичайна інша планета, і, якщо вже бути зовсім відвертим, це радше ви її відображення і недолуге продовження, а не навпаки.

Тож приготуйтеся, зараз я відкрию останню невеличку таємницю: розкажу, звідки пішли ви, люди. Ви ж так багато часу присвятили тому, щоб дізнатись, де ж починається світ, наче Моєї історії вам замало. Справді, я дещо спростив її, але в головному... Єдині, кого варто пожаліти, — це мавпи. Їм дісталося найбільше. Добре, проїхали...

Тож насправді ця планета за розміром і умовами життя ідентична вашій — майже ідентична: і за атмосферою, і за флорою, і за фауною, і за походженням, навіть життя на ній зароджене Мною типовим чином — у цій справі є лише один рецепт. Можна сказати, це Мій перший досвід Творення. І значно вдаліший, зазначу. Річ у тому, що там живуть довершені люди. Вони не розумніші за вас, зате значно чутливіші до Мене, розумієте? Вони нічого не спаплюжували, тож у них усе гаразд. Єдина проблема, яка їх турбує, — як фізично проіснувати якомога довше? Тому вони обрали вашу планету і клонували тут життя. Вони, а не Я, зауважте. Я був не проти клонування в цьому випадку, бо вони варті жити довго, не вічно, але довго! Звісно, що не всі їхні дослідження й експерименти приводили до зразкових результатів, тож невдалі тіла вони переправляли сюди, на Землю, де бігали тоді лише мамонти і бронтозаври. Як і невдалі душі. Спочатку Адам і Єва, потім інші... Так виникло людство, так виникли ви. Тож ви — просто клони. Похибки досліджень. Я взяв вас