Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Увели під руки Захарчука.

Топеш встав.

Пройшовся до вікна, за яким згасали останні промені вечірньої заграви.

— Влад… — прохрипів Топеш. Його голос раптово наче знизився більше першого. І дуже охрип.

— Загинув, Ваша високосте, — Захарчук нахилив голову. — Згорів…

Топеш відійшов од вікна.

— Хто оддав Ксені наказ спинити Влада?..

— Я… Ваша високосте.

Топеш міцно стиснув книжечку в правій руці.

— Хто… — захрипів ще дужче. — Хто… має переді мною відповідати за безпеку пані Ксені? Кому я це доручив?

— Мені, Ваша високосте…

— Хто клявся мені на Писанні захищати понад усе пані Ксеню навіть ціною власного життя? ЗАХИЩАТИ ПАНІ КСЕНЮ!

— Я, Ваша високосте…

— Де пані Ксеня?!

На цих словах Топеш ударив ребром долоні Захарчука по шиї.

Схруснув хребет.

Захарчук упав.

Його підняли.

— На дні Десни…Вона жива…Вона…

— Мовчати…

Топеш витер руку вирваними з книжечки аркушами.

Кинув їх у морду Захарчуку.

Той сахнувся, бо листи — із Псалтиря.

— Оцю книжечку колись читав один пан. Ним вона і смердить, як падлом. Пан сей, можна сказати, був мені родич. Можна навіть сказати, вітчим. Та певніш, батько моєї любої сестрички. Знати б, де її сеї хвилі чорти носять. Я того пана зарубав…Меч мені!

Захарчук поволі приходив до тями. Витягнув із піхов свій меч. Дав князю.

— До страти чоло, отрок!

Захарчук, хитаючись, підійшов до столу.

Став на коліна і поклав голову боком на той стіл.

Топеш примірився сіконути.

— Живи, отрок! Відтепер ти служиш пані Ксені, — процідив князь і черконув вістрям меча по виску Захарчука:

— Се не заживає… Витягніть його звідси!

Топеш кинув меч додолу і глянув у бік печі. Ошаліла молодиця сиділа на долівці із виряченими очима і витягнутими вперед руками.

— Лукан!

— Так, Ваша Світлість!

— Я йду. Зжереш молодицю сам, це тобі винагорода. А з малої комашні наточиш для питва. Малувато зараз їжі…

Топеш вилетів із хати, вже висячи в повітрі, і навіть не обернувся, почувши жіночі й дитячі верески.

ІІІ

— Ксеню.

— Так, Ваша величність.

— Лежи, не вставай.

Дівчині дуже тяжко, і вона досі сліпа. Вона не бачила, як князь підійшов і сів коло неї.

— Ви можете мене стратити. Я прийму смерть із гордістю і покорою.

Князь важко зітхнув.

— Кого треба, вже покарано. Ти тут ні при чому.

Ксеня відчула запах дурман-трави — князь закурив.

— Приймеш легіон. Один Захарчук, інший — ти. Вдариш по царських загонах. Ти знаєш, ми вже це обговорювали.

— Це велика честь, — Ксеня намагалась встати, щоб поклонитися.

— Лежи, я сказав, — князь поклав руку їй на плече. Задумався.

— Як воно, Ксеню, не бачити світу?

— Важко.

— Важко, — повторив князь і ствердно кивнув головою. Тоді витяг із-під поли чорну ганчірку, витер нею Ксенині губи та шию од крові. Запала мовчанка.

— Щось сталося?

— Ні, Ксеню. Усе гаразд. Я просто дивлюсь на твої очі.

— Вони зранені?

— Вони прекрасні.

Князь думав про зорі, глупу ніч, про те, що і він, і Ксеня — мерці. І яка вона прекрасна — мертва. Який прекрасний світ, коли він мертвий. Яка прекрасна душа, коли її нема. Мертві зорі з мертвого всесвіту сиплють мертве світло на глуху мертву ніч землі. Хлюпочуть мертві води Десни. І мертва дівчина лежить на мертвому піску, важко дихаючи і дивлячись у той мертвий всесвіт.

Це ми його зробили мертвим.

І я, князь, можу тепер милуватися мертвим світлом мертвих зірок у мертвих очах Ксені.

— Відпочивай, Ксеню. До світу ще довго.

— Як довго, мій князю?

— Ціле життя.

Князь поклав руку Ксені на чоло.

— ЗріЙ ЯВ.

Вона прозріла.

— Ти плакала?

Князь помітив засохлі патьоки сліз.

— Я дуже вдарилася, мій князю.

Князь спохмурнів.

— Більше цього не повториться.

Трохи помовчали. Князь втупив очі у землю і не рухався. Затим звів погляд — Ксеня дивилася на нього.

— Я страшний, правда, Ксеню? — несподівано запитав князь. — Я страшний…

— Ні! Ні! Ви що? — Ксеня піднялась і раптом міцно обняла Святослава. — Що ви кажете? Це не так! Не так!

Топеш теж обняв дівчину.

— Я страшний, бо виродок… Я таким народився, і се через кровозмішення. Близьких родичів, розумієш? Після війни чистих князів було мало, роди виснажувались, потрібне було потомство, нащадки, їх зачинали всередині родів. Діти народжувались або мертвими, або такими, як я… Роди вироджувались. Мені пощастило — моя мати … покійна… була до певної міри нормальна. От батько — ні. Батько — так ж потвора, як і я, та ще й, мабуть, материн рідний брат чи навіть син.

— Славо… — Ксеня схлипнула.

— Знаєш, Ксеню, я хотів би тебе попросити, якщо твоя ласка…

— Так, мій князю, будь-що.

— Не зви мене князем.

Ксеня здивувалась і зазирнула Топешу в очі.

— Але ж ви дійсно мій князь.

— Ні, Ксеню…Як би тобі сказати… Треба було б так багато слів, але…я завдячую тобі… Не знаю, як сказати… Не можу сказати… Ксеню, я тебе… Не можу! — заплющив очі. — Дай руку, будь ласка.

Ксеня подала. Топеш ніжно взяв її долоньку в свою та поцілував. Потім дістав щось із-під поли свитки. Це «щось» спалахнуло яскравим густо-червоним огнем. І Ксеня знала, що то. То княжий перстень-обручка.

— Сама прийшла в руки, — усміхнувся ніяково Топеш. — Якраз учора. Якась неймовірна удача. Правда, довелося прирізати одного волоцюгу. Ха-ха! Уявляєш?

Ксеня засміялась, але більше вдавано, ніж щиро. Її свідомість відмовлялася розуміти, до чого це все йде.

— Скажу так, Ксеню… Виходь за мене.

— Що?

Ксеня широко розплющила очі.

Після недовгої мовчанки по щоках покотилися сльози.

Топеш сполошився.

— Не плач, не плач, Ксеню, чого ти?

— Це я від щастя… — відповіла дівчина. — Мені не віриться.

— То ти згодна?

— Так! Так! Так!

Новоявлені наречені знову сплелися в обіймах.

— Тоді не можна гаяти часу, Ксеню. Я вже все приготував для весілля.

— Так швидко?

— Я завбачливий, ти ж знаєш.

— Знаю, — Ксеня усміхнулась.

— Хутчіш, — промовив Топеш і вдягнув перстень Ксені на палець. У цю хвилю платинова впайка на камені у вигляді літер:

ﺴ ﯧ

(«М» і «Т» — Велика Княгиня Мирослава Топеш) викривилася, змінилась на:

ﯧ ﭳ