Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

А повідав селу таку байку не хто інший як Захар-п’яничка. То він ніби в кущах був (спав, свиня, п’яний), пробудився і бачив, ніби пішов спочатку Лемко із сіножаті водиці спити. Пішов та й нема, а жінка його на копиці високій спала. Ото прокидається вона через певний час — а цур тобі, пек! — нема Лемка, де він ходить, біс його бери! Давай жіночка злазити. Злазить вона, за мотузку тримається, до півкопиці десь ізлізла, та чує шум якийсь із землі. Глядь — коли там вовк. Вона назад, та куди!.. За ногу бісів звір ухопив та й стягнув додолу. Патрав він жінку, поки та кричати не припинила. А Захар, п’яниця нещасний, боявся висунутись, та врешті через великий гріх того схаменувся і як загорлає на всю пельку:

— А-ра-га-ра-га-а-а-а!

Із кущів гілля як зашелестить, звір глип — та й дьору. Захар до жінки — пізно. Злякався він дуже, коли бачить — прямує до нього Лемко, ледве йде. «Чи й цей п’яний», — дума Захар. Коли ж ні, у крові сорочка у гуцула. «О-о! — Захар собі. — Попатрав і його вовк».

Підходить вельми Лемко ближче, Захар дума сказати щось, та раптом як побачить дивину — у Лемка між зубів плоть жива і шматки жінчиної спідниці. Захар протверезів тут же, і як вмаже Лемку у вухо — трісь! Та й дьору. Оце тепер п’яничка всьому селу таку казку переповідає. Та воно, звичайно, хтозна…

— Вовкун! Вовкун!

— Замовчи!

— Вовкун же!

— Уб’ю!

Тут піднявся Грицько. Він схопив зі столу чиюсь сокирку, замахнувся нею на панотця.

— Назад!

Священик відійшов. Грицько, погрожуючи всім топірцем, підняв Дарку і поніс на плечі до виходу.

— Скоро вже, серце!

Раптом відчув під шиєю страшний біль. Упав. Із шиї бризнула кров.

— Ти принц… А я принцеса… — шепотіла Дарка заляпаними чужою кров’ю вустами. — А …я…

Розібрати було важко, бо дівчині заважали щойно вирослі ікла.

Святий отець кинувся до кілків під вікном.

Грицько помітив той рух і з останніх сил скочив на ноги.

Думав, ударять його.

Осиковий кілок стрімко уп’явся в Дарчине серце.

— Я… — прошепотіли скривавлені вуста і замовкли назавжди.

Грицько кинув сокирку. Прямо в голову панотцю.

Розбив ваготою тіла вікно і покотився ген-ген з високого схилу.

VІ

Сільські дівчата ввечері купалися в Десні. Їхній веселий регіт та плюскотіння почули, певне, аж у селі парубки і вирішили налякати. Через хащі пробирались тихо-тихо, без зайвого шурхоту та гомону, намагались навіть не дихати занадто голосно.

— Тс-с-с, хлопці! Он Семене, стань там, а я з Мишком тут. Ну ж бо… давайте! — А-А-А!!! Хлюпаєтесь, русалочки?!!

Піднявся такий вереск, що, певне, тим жартівникам і ок лихій матері позакладало вуха. Дівчатка кинулись зразу в воду, тоді, збагнувши, що сорочки ж то на березі, ледь не навколішках поплентались туди.

— Семен! Семен! Бігом хапай сорочки! Бігом! Хай побачимо, як вони будуть у село йти в чім мати родила!

— Ну ти, Павло, й дурний! Їй-бо, головою вдарився дуже! Оддайте, — слізливим голосом попросила, сидячи в воді, одна з дівчаток. — Я з тобою тепер і здоровкатись не буду, от побачиш.

— Ну чого ти, Маринко, сердишся, чого? Ну пожартували, то й що тепер? Оддамо, не сердься, — тому Павлу, певне, була Маринка тая небайдужа.

— То й оддай.

Тут раптом у воді трохи далі від них пролунав сильний сплеск. Всі, як один, повернули голови.

З Десни виходила Ксеня.

Вона ішла невпевнено, впала у воду, піднялась, захиталась, знову впала. Чи то йшла вона, чи повзла до берега навколішки. Тоді закашлялась — її знудило декілька раз брудною річковою водою і мулом. Дівчина зробила ще крок, другий, посковзнулась, обхопила вуха руками, голосно закричала і стрімко злетіла в повітря. Дуже високо, аж вище прибережних тополь. Додолу на річковий пісок опустилась Ксеня квапливо, впала і, лежачи на боці, кашляла і ще, здавалось, плакала. Молодь налякалась і не зрушила з місця. Дівчата давно повискакували, незважаючи на сором, із води і похапали-таки свої сорочки. Один із парубків, найсміливіший, певно, взяв для всякого дрючок і підійшов до Ксені.

— Ти хто? — спитав.

Ксеня насторожилась. Від сильного удару об дно Десни і воду вона повністю осліпла і не могла бачити, хто то до неї говорить. Хлопець поштовхав її дрючком по плечу.

— Ти хто?

Ксеня підняла праву руку і зобразила «ТримаЧ» — подібне старовірському хресту.

Хлопець застиг непорушно.

— Де … Як же погано! — застогнала Ксеня. Тоді опанувала себе. — Де я?

— Коло Десни.

— Якої Десни?

— Річки Десни.

Дівчина розтиснула пальці на руці, перекотилась на спину. Розкинула руки і важко дихала. Парубок зітхнув, відійшов.

— Та ти… Ти — нечиста сила! — трохи завагався. — Я тебе уб’ю!

Розмахнувся дрючком у бік Ксені. Її очі запалали, вона знялась у повітря і, вихопивши меч із-за спини, рубонула хлопця по руці. Той закричав і впав на землю. Решта молоді теж не без вереску повтікала.

— Де ти? Де ти, питаю?

— А-а! — стогнав хлопець. Йому, певне, перебило мечем кістку.

— Мовчи! — Ксеня схопилась однією рукою за голову, а іншу направила долонею на хлопця. Той замовк. — Без тебе нудить…Ти — людина?

— Т-так.

— Лежи й не рипайся, а то вб’ю.

Ксеня підповзла до хлопця, намацала рану, з якої цебеніла кров, підставила долоні і, коли набрались повні, напилась важкими ковтками.

— О-о-о-о-ой! — сіла на землі, тримаючись рукою за чоло. Тоді поклала руку на ту рану і гукнула:

— ЖивоТ ВірА!

Кров тут же спинилась.

— Забирайся звідси, смертний!

Хлопець підвівся і побіг, стогнучи, в бік хутора.

VІІ

Григорій Захарчук був знаним командиром, і Топеш покладав спочатку на нього великі надії. Знайшов же князь цього упиря під час соборного суду і викупив з-під страти. Тоді Захарчука звинувачували у спробі заколоту проти тимчасового уряду — це ті, що були осередком влади у рештках вампірського царства. Власне, дії Захарчукової частини тої осені ніяк не підпадали під трактовку «підготовка перевороту», просто в командира частини була дошкульна ідея вбити колишню княгиню Мирославу Топеш. Такі наміри, скоріше за все, були продиктовані задавленими у мертвій плоті упиря давніми, ще людськими бажаннями, а саме бажанням помсти. На соборному суді все це ретельно розібрали. Виявилося, що командир загону ще людиною був закоханий в одну дівчину. Дівчина та була «навернена» княгинею Топеш і врешті вмерла, устигнувши при цьому навернути Захарчука. Отакі сумні обставини гнітили багато років уже Захарчука-упиря. Таке інколи буває. Якісь