Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
Мотив восьмий
Про підготовку до бою та ті ж таки таємничі цвинтарні хрести
«Виговський після смерті Богдана Хмельницького добився гетьманської булави (1657–1658) і намагався відторгнути Україну від Росії та повернути її шляхетській Польщі.
На цю зраду народ відповів повстанням. Виговський разом з татарами придушив повстання, спалював міста і села, спустошував своїми походами»
(П.Ю.Ключина. «Над Сухим Роменом»)
І
Сліпий бандурист із хлопчиком-поводирем заблудили в чернігівських лісах.
А діло було так.
Рано-вранці подорожні, подякувавши за гостину старенькій бабці, котра їх пригріла на ніч, отримали від неї буханець хліба і думали вже йти, коли старенька набилась пояснювати гостям, як можна скоротити шлях. Нібито, якщо не йти полем, а через ліс по стежині, то можна вже до обіду вибрести на дорогу, що веде прямісінько в Київ, та й переночувати при потребі там знайдеться де.
Старий послухав-послухав бабцю та й згодився.
До обіду вони з хлопцем ішли ніби й так як треба, думали, вже ось-ось і шлях покажеться, проте ж шляху все не було, а натомість виявилося, що стежина серед лісу губиться в хащах, а сам ліс при цьому все густішає. Кинулись подорожні назад — дзуськи там! Забрели в ще гіршу глушину. Ото й ходили-ходили так, поки застали ночі.
Коли спали сутінки, десь удалині хлопчик-поводир помітив вогник.
Десь аж у гущі лісу.
Вирішивши, що то село, потягнув туди діда.
Аж коли вже підійшли близенько, втямили, що насправді то багаття.
І вкруг багаття сиділи люди.
— Підімте, діду, підімте, — скиглив хлопчина. — Тут самим страшно ж як, а раптом вовки?
— Вовки, вовки… То, може, розбійники — порішать нас і край.
— Так ті хоч порішать, а вовки поїдять.
Вирішили таки підійти — що вже втрачати?
Незнайомці про щось голосно, глухо так якось розмовляли.
Сліпець мав гострий слух і ще здаля учув обривки їхньої розмови:
— Тут, гнида, в цих краях, от тільки не знаю точно…
— Та краї ж величенькі, государю, а часу обмаль, самі знаєте.
— То треба прискорюватись, панове, бо добра з того не буде. ЗахарчуК СеЙ РаБ АД ДержЕ ЛегіоН ЯкО Хрест ЯкО Сам ГосподЬ БоГ АД ДержЕ Легіон АЖ І ВірУ СеЙ ЛегіоН ЖадаЄ ТА ПрагнЕ У ЗнаменО ОД СмертІ ЛюдИ АЗ АД ЛегіоН ЛегіоН ВмирА А Я СЕ МавшИ БілЬ УдержаВ БИ РезервИ ІЗ ЛегіоН УвіВ БИ ЯкО СЕ НА КарУ АЗ КарА РабИ УтямтЕ ЩО БолІ НЕ ОдвестИ ІЗ ГосподоМ БогоМ.
— СЕ КарА. АпостолИ СЯ ЗріютЬ.
(— Захарчук, нікчема цей, не керує легіоном. Самі напасті від його керування і його легіону, що до того ж насититись хоче більше життя. Та і не легіон загалом, а так, сміття.[Мається на увазі велика кількість резервістів, що характеризує неповноцінність легіону, а також неспроможність Захарчука ним керувати, бо він не шляхтич]. При зростанні легіону я тільки з допомогою меча зможу ним керувати і тримати в покорі, як це належить. Коротше, так. Без меча не обійтись. Треба шукати меч.
— Це так. [Далі йде приказка, яка означає істинність вищевказаних слів])
Після почутого дід уже задумався, чи варто було їм із поводирем наближатись. Та, переборовши все ж свій страх і міркуючи, що це, швидше всього, якісь іноземці, поляки, може, дід рухався далі.
Аж тут від багаття почулось:
— Чую, наче смертним тхне.
— Справді. Агов, смертний, підходь до нас!
Дід не дуже втямив, що б те значило, і подумав, що то, мабуть, не до них.
— У-у! Двоє… — пролунало ще від багаття наперебій із плямканням.
Бандурист із хлопцем вийшли на галявину.
Раптом хлопчик стиснув міцно руку старого і зашепотів щось нерозбірливе. Старий того не зрозумів і каже собі:
— Доброї ночі вам, товариство чесне. Вибачайте, що потурбували, та тільки ж попросили б вас, якщо не відмовите старій немічній людині, притулку коло вашого багаття.
— Ха-ха! — коло багаття хтось голосно розсміявся і чогось раптом вдавив свій сміх.
— Тихо, — почулося владне. — Чого ж ми, шановний, вам відмовимо? Сідайте, будь ласка, грійтесь, їжте, пийте. От зараз особисто для вас трошки страви і підсмажимо. Ми, знаєте, смаженого якось не полюбляємо. Нам би сире, але для вас… для вас усе що завгодно. Присідайте, присідайте, чого ви соромитесь? Заграєте осьдечки нам, як відігрієтесь та поїсте, ну а от випити вам поки що не пропоную. Поки що. Ви зразу поїжте. Як вам буде, до смаку чи ні? А як до смаку, то й поп’єте. Ми от тут загалом тільки п’ємо. Та ви присідайте, присідайте!
Бандурист зрадів такому прийому і потягнув хлопця до багаття. Але хлопець не зрушував з місця.
— Івасику! Чого стоїш? — кректів старий. — Їсти ж, певне, хочеш? Та й змерз — он як трусишся.
Хлопчина справді трусився. Але хтозна, чи од холоду, бо не так воно було й холодно.
— Та пустіть ви його! — пролунало від багаття знову. Він, певне, соромиться. Пустіть, хай іде.
— Та як же це, панове — іде? — промовив бандурист. — Він же поводир мій, та й куди він піде, в ліс хіба?
— Та ні, що ви? Він тут буде. Далеко нікуди він не зайде. Повірте мені…
Бандурист хоч і здивувався, але все ж випустив руку хлопчини. Пролунав тріск, почулись швидкі кроки і ще щось, чого дід не втямив.
— Зараз ми вам допоможемо дійти, — знову почулось від багаття, і хтось узяв бандуриста за плече. Плече обпекло страшенним холодом.
— Ой! — зойкнув бандурист.
— Мерзнемо, — промимрило. — Мерзнемо, од того й гріємось.
Бандуриста всадили коло багаття.
Потягло смаленим. «Певне, — подумав музика, — вівцю або поросятко їдять».
— Ось нате. Вже готове, — проказало. — Смачного!
Бандуристу щось ткнули до рук. Він вирішив, що стегенце чи ніжку. Укусив. Смак був
