Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

— Любо! Жива ти є чи ні?

— Ой жива, легіню мій, та же болить, болить у грудях.

— Любонько моя…

Доторкнувся губами до холодного, як сама кістлява смерть, чола.

— Прости, Дарко, не вгледів, не спас…

— Не винен! Не винен ти є, легіню мій.

Підійшов панотець. Каже, треба вмертвити.

* * *

Смертник бився в страшних судорогах на шибениці під ваготою православного хреста.

— Д-д-да, — риторично процідив Влад. — Жизнь — сія

штука скороминуща…

— Де те мале? — Захарчук.

— А там же.

— Переродилось?

— Переродилось, — Влада страта вояка навернула на якісь туманні роздуми.

— Пішли. Порішим да й буде з нього, бо он уже останні загони відбувають.

Три постаті — Захарчук, Влад і Ксеня (вона була старшим замикаючим) — попрямували хутором до крайньої його околиці. Упирям-недолюдкам було дивно, що місцеві приймають їх майже за своїх. Та воно, звичайно, в ці хвилі і дивного чого в тих упирях було мало.

Одіж у легіонерів була майже людська, то називалось «похідна». Незвичними були хіба довгі чорні сорочки з дрібною вишивкою-оберегом. Накидок цими днями з легіонерів не носив ні один, почасти тому що в бою не дуже зручні, а почасти — не було трунного сукна.

У Ксені та Захарчука з-під закочених рукавів досі звисали пов’язані рушники — ознаки шляхти, хоча переправка на сьогодні майже закінчилась.

Не доходячи до хати, легіонери почули плач:

— Дитинко моя, Івасю! Прости мене, сонечко моє! Прости, кровиночко моя! Ой простіть мене, Господь і святі угодники! ПРОСТІТЬ МЕНЕ, ГРІШНУ!!!

Останні слова пролунали як вереск.

На призьбі сиділо дівча і колисало плаксиву дитину. Дівча не знало, чого це хоче її мале, чого так лементує, зате чудово знали легіонери.

— Іди, Влад, кінчай його, швидко тільки.

Влад дістав з кишені невеличку осикову трісочку. Примружився.

— Не хочеться й меча бруднити.

Обережно рушив у двір. Безпристрасні очі Ксені та Захарчука просто дивилися, що ж буде. Влад надходив до дівчини швидко. Зробив рух розчепіреною долонею їй над чолом.

— Не… да-а-ам! — заверещала дівчина, притискаючи дитину до грудей.

Влад здивовано похилив голову набік. Раптом на поріг вискочив хлопець із козацькою шаблею в руках.

— Відійди від неї, чув чи ні! — направив вістря шаблі на чоло Владу. Здавалося трохи боявся. — Ходім, сестро, в хату. Заспокойся. А ти стій!

Дівчина поволі зайшла до будинку. Хлопець відходив за нею, тримаючи шаблю напоготові.

Він думав, що все скінчено.

І навіть не мав уявлення, що ВСЕ тільки починається.

Страшні очі у Влада. Широко розплющені й не кліпають, вони дивляться прямо ув очі хлопцю. Той квапливо зачиняє двері.

— Влад, не мішайся, — промовляє за тином Захарчук, але вже пізно.

Влад злітає в повітря, вихоплює з-за спини меч і, кружляючи навколо хати, нищить її. Він рухається з нечуваною швидкістю. Чутно, як тріщить будівля, і навіть, здається, чутно, як німіють од жаху вони, перелякані люди в ній.

— ДаШ СмертниЙ ХресТ НЕ НА ЖивоТ А НА СмертЬ! ДаШ СмертниЙ ХресТ! КарА МаЙ КарА! (Створюєш мені перешкоди, смертний, так? Ну та будь так!)

Влад рубав, як навіжений.

— АД СмертниЙ! ЧИ КарА! КарА ВіруєШ! (Ні, смертний, чи так? Згоден?)

Хата мала ось-ось завалитись, коли очунявся Захарчук.

— Ксеню, спини його!

Дівчина злетіла, на ходу вихопила меч із-за спини. Зчепилась із Владом у поєдинку.

— КсенЮ, АД МинувшИ! КсенЮ, АД! НЕ ЖивоТ А СмертЬ! НА ХресТ КарА. МариШ, КсенЮ! (Ксеню, не треба! Ксеню, ні! Я сам владнаю! Чуєш, Ксеню!)

— ВлаД ЖиттЯ! ДО ХрестА ЛинеШ! ХресТ ОД СвітУ КарА ПолонЕ! КарА СполонЕ І ЗберЕ ДО РуК СвоїХ! (Спинись! Дійде до неприємностей! Мудрість має взяти гору, тобто «мудрість безлика» — упирська приказка)

Суперники злетіли, здавалось, аж до зірок, і звідти долинали виляски мечів.

— КсенЮ ОД КарИ АД ЛинЬ ОД СвітУ МаЛ І ВірА КарУ НЕ ВозьмЕ (Ксеню, ради всього святого, забирайся звідси, я запевняю, що все пройде як треба)

— АЗ РаБ! (Стань на своє місце, особо! — оклик, яким старші втихомирюють підопічних)

Ксеня крутнулась веретеном і вибила у Влада меч. Клинок полетів кудись аж у дальній ярок.

У цю мить хата впала. Через лан поснували дві чи три постаті. Влад стрімко линув їм услід.

— Кинь його, Ксеню, бо світає! — гукнув Захарчук дівчині, коли побачив її намір переслідувати порушника. — Гори він синім полум’ям!

Ксеня згори почула, як прокукурікав перший півень. Тоді ще один. Їй стало важкувато на серці. Глянула на схід, і бачить, що там уже займається заграва. Сліпить очі.

— Ховайся, Ксеню, хутчіш!

Дівчина не знайшла нічого кращого, як з такої висоти шубовснути в Десну. Їй аж забило памороки, так сильно вона вдарилась головою. На щастя, а мо й ні, як подивитися, то був для неї найтяжчий наслідок тії неспокійної ночі. Так вийшло, що Ксеню занесло течією до підводної печери, і вона там пролежала, об’їдена раками, аж до наступного вечора.

Брат породіллі загинув під уламками. Сама вона встигла вискочити з дитиною на руках і пустилась через густий лан. Влад на величезній швидкості махом розірвав їй шию й покотився з розгону в пшеницю. Піднявся, щоб добити, і раптом на землю впало те, з чим упирі асоціюють життя — перші прямі промені сонця. Влад згорів дуже швидко і запалив собою зелену пшеницю. Дитина горіла довше, бо мати притискала її до грудей, закривала собою і гасила полум’я власними слізьми. Сама вона втратила вже багато крові, тому не могла піднятися і згоріла живцем у тій величезній пожежі.

* * *

— Не оддам! Не оддам!

Одарчина мати була у відчаї. Схопивши панотця за комір, струснула його сильно, тоді впала на коліна і просила не вбивати дочку. Панотець був проте невблаганний. Ще й Лемко той коло припічку, брат Дарчин у третіх, підгавкує.

— Мовчи, — кричить йому жінка. — Мовчи! Сам же є вовкун!

— Себто я вовкун?

— Вовкун!

Вовкун — це, по її, перевертень. А пішла така чутка про Лемка з одного випадку на сіножатях пізнім літом. Ніби Лемко дружину свою з’їв.

Та воно, може, й брехні, але нема його дружини й досі. Шукали — нема. Кажуть, правда, хтось там на камінні в струмочку коло кладки крові багацько бачив і людські…

Ну, то неясно. А неясно, то чого говорити.