Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

— Ти, старче, сліпий? — почулось од багаття.

— Так, вельмишановний пане.

— Не пан я.

— А як, вибачте, вас величати?

— Я князь.

— Князь?

— Так. Значить, сліпий. Угу. І себто не відаєш, що в себе в торбі носиш?

Бандурист насторожився. Поліз рукою до торби за спиною, але її там не було. «Ну хай уже хоч обкрадають, — подумав бандурист, — аби мене не зачепили»

— Чого не їси?

— А що воно таке, як ваша ласка?

Коло багаття мовчали.

— Бачиш, як воно буває, старий. От незрячий ти, то і що їси, не знаєш, і що в торбі, не знаєш, і куди ти забрів, не знаєш.

— Ну так то воно, пане, сліпому, така йому доленька Богом …

— Тихо! А чи хочеш ти зцілитись?

— Як це, пане?

— Просто. Хочеш ти дізнатись, що їси, що в торбі й куди прийшов?

— Хочу, звичайно.

— Впевнений?

— Так. Усі ж хочуть.

— Ну усі так усі. Дивись тоді на свій яв. ЗріЙ ЯВ, СмертниЙ!

Цієї хвилі бандурист прозрів.

І краще б, справді, не прозрівав.

Хлопця-поводиря поряд не було. Навкруг багаття сиділо тринадцять чоловік — дванадцять із них у чорних накидках на плечах, один низенький посередині — у звичайній свитці й квітчастій сорочці, з димлячою люлькою в зубах. Коло багаття на деревині стояла чимала почорніла чаша з якогось металу, по вінця наповнена …

«Мамо! То кров!» — так подумав бандурист.

Він звів погляд на співрозмовників і побачив їхні бліді обличчя, очі, що світилися зеленим, ікла, що стирчали з-під посинілих губ.

— У нас сьогодні… В нашого народу свято. Ото ж я й тобі, людино, пропоную приєднатись, — низенький у свитці підніс чашу до губ і відпив. — Ну хоча б доїж.

Бандурист кинув погляд на те, що хвильку тому жував.

Виявилось, то було не що інше, як злегка підсмажена кисть людської руки.

Стариган скрикнув і кинув її у вогонь. Хотів скочити, але низенький у свитці підняв правицю долонею вниз і закричав: «Сядь!»

Бандуриста ніби щось притиснуло до землі.

— Так, таки я князь, — почав після короткої мовчанки низенький. — А оце — мої витязі. Глянь на свою торбу.

Один із витязів підняв угору дідову торбу. Зсередини неї через тканину лилося яскраво-червоне сяйво.

— Ти взяв те, що тобі не належить. Де ти це взяв?

— Я не розумію…не розумію.

— Покажи, Єжи.

Витязь дістав із торби те, що світилось. Воно було схоже на жаринку. Дід придивився і виявив, що то перстень із величезним рубіном.

Рубін горів вогнем.

— Взагалі-то це перстень моєї матері, — промовив князь у свитці. — Покійної матері. Недобре красти у покійних. Та я знаю, що вкрав не ти. Вкрав той, від кого ти його отримав. Мені він зараз дуже потрібен, я його шукаю. Через те, що він украв дещо важливіше за перстень. Хоча й за перстень, звичайно, вельми вдячний, мені він зараз дуже до речі. То де він, людино, той, хто дав тобі перстень?

— Я не знаю, не знаю, людоньки!

— Не люди ми.

Один із витязів устав і притулив старому до горла лезо довгого блискучого меча.

— Згадуй давай, старче, де взяв перстень!

— Та старий же я, пане, і не пам’ятаю, і мо’, й не бачив. Хлопець кинув, мо’, мовчки.

Витязь ухопив старого за сідий оселедець і притиснув меча до горла сильніше. Потекла тоненька цівочка крові.

— Згадуй, бо буде горе, — низенький махнув рукою вбік, і старий побачив там на ряднині нагий труп молодиці з відрізаною рукою.

Діда ледь не знудило.

— Ну?

— Згадав. Ішли з хлопцем із Полтави на Конотоп, там купка прикордонних сіл є. Отам ми перстень і здибали. Це, малий казав, перстень якийсь чоловік, так як козак із вигляду, у торбу кинув.

— Де те місце?

— Я не дуже пам’ятаю, бо ми там не зупинялись. Того ж дня в Пилипівку подались, це верст за п’ять од Підлипного. У Підлипному заночували. Малий казав, там село невелике на берегах двох річок. Менша Торговкою, а більша Роменкою, здається, звалась.

— Хм…Отак, вельмишановне панство, — промовив низенький, — хвильку тому турбувались, як знайти, а воно, бачте, й само нам до рук іде. Добавки хто буде?

Витязі закивали головами, бо чаша в руках одного була вже майже пуста.

— Єжи, вчини нам добавки, — байдуже кинув низенький, і витязь, що нависав над бандуристом, замахнувся мечем.

ІІ

У похиленій набік, скособоченій, як чума, хутірській оселі було сеї ночі гамірно. Купа голосних дітей вовтузилась і верещала на дощаному полу печі, в соломі — там то зчинялася бійка, то чулося рюмсання, то лунали скрики на кшталт:

— Мамко! Мамко! Дивіться сюди! Бурячинку в соломі найшов! Мамко! Можна, з’їм?!

«Мамка» кидалась до полу, лишивши охваток у печі. Хапала вередливе мале за комір сорочки, тягла до себе.

— Викинь! Викинь, іроде окаянний! — лупцювала дрібне чудо по потилиці. — Немита! Грязна! Сира! Вдавишся, сучий сину, тоді як?! Та хай би вдавилось, щеня, менше клопоту, а то ж іще мучиться буде! Викинь!

Низький сутулий чоловічок сидів на старому ослінчику коло столу, гортав пошарпану книжечку і нащось тримав при цьому занятті загашену люльку в лівій руці. Крім нього в господі ще було двоє немісцевих — один коло дверей обіперся об одвірок, ще один — за спиною в чоловічка. Той, що зліва за спиною, дивився на стінку печі довго й пильно, начебто мружачись од чогось. Там, на стіні, висіли в’язками ягоди калини, куряча сліпота, сушена в торбинці, та голівки часнику.

— Лукан! — гукнув глухим басом чоловічок із книжкою. — ЛинЬ ВзрітИ ДЕ СЯ З’явА МіЖ СвітУ АЖ ЗріЙ ЛеТ ОК КарА ТаМ (Лукан! Сходи глянь, де вони! Та хутчіш дивись там!)

— КарА, ГосударЬ! — відсалютував хлопчина коло дверей і вийшов.

Раптом позаду чоловічка щось легенько стукнуло і зашаруділо, почулися м’які кроки. Чоловічок не обертався. За ним той, що довго дивився на в’язки різного зілля, саме вихопив меч і, рушивши до печі, нахромив на вістря в’язку часнику, підбіг і кидонув з усієї сили в піч.

— У тебе, отроче, язика немає?! — гримнув чоловічок. — Пані! — то вже хазяйці. — Зберіть цю кумедію з підлоги та викиньте з хати геть, а на моїх пришелепкуватих слуг можете не зважати.

Молодиця розгублено