Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

— Ой, вибачте, я зараз приберу.

Незнайомець непорушний. Жінка нагинається за пляшкою. Якась бордова пляма на долівці.

Жінка чує різкий характерний запах.

Мацає пальцем розлите — липко.

Підносить до носа — кров…

Повільно, повільно підводить голову.

Незнайомець витирає сорочкою вуса. Прицмокнув. Тоді глянув на жінку. Сіпнув бровами і посміхнувся — оголив скривавлені пожовтілі ікла.

Серце жінки зупиняється.

VІІ

— Ой, Хведю, милий, що ж ми робимо? Нас же побачать!

— Плювати! Плювати, що побачать! Я тебе кохаю! Кохаю, Катрусю! Ну ж бо, йди до мене!..

Гул хрущів над господою сотника стояв незносимий. Здавалось, наче то таке темно-блакитне сим вечором небо провалилось до дідька і випустило на волю тисячі маленьких бісенят і ось наче вони крутяться над коханцями, викрикуючи:

— Он вони! Он! Хапайте їх! Он де вони сховались!

— Хі-хі-хі! — цілий хор нахабних голосків…

Кохання, кохання,

Звечора й до рання

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Кохання відійде…

Чиїсь сильні руки зненацька хапають Хведька… Кидають убік… Сиплються важкі удари руками й ногами по чому попало.

— Тату! Таточку! Спиніться! Христом Богом заклинаю! Спиніть їх! Вони ж його вб’ють, таточку!

— Геть, шльондро!

Лясь!

— Не дочка ти мені більше!

— Та-а-а-ту!!!

Упавши від стусана на землю, Катерина ледве підводиться навколішки, підповзає до батька, обхоплює його ногу руками, тулиться до неї, вмовляє:

— Татусю! Любий, дорогий, спиніть їх, зненавидьте мене, зненавидьте мене, але спиніть їх! Не беріть на душу гріха!

— Геть!

Вишневський, охоплений люттю, сильним ударом відштовхнув дочку геть від себе.

— А-а-а-а!!! — верещить Катерина в розпачі.

— Підніміть його!

Хведька піднімають. Побили добряче, але хлопець іще при свідомості. Спльовує кривавий згусток комусь під ноги. Його держать.

— Та пусти ж! — виривається.

— Мовчати! Чий будеш, паскудо?!

— Ти диви, — злісно шкіриться Хведько. — Воно ще й балакати вміє!

— Ах ти ж гнида!..

Один із молодиків зацідив нахабі по ногах. Той гепнувся набік.

— Встать! Чий будеш, я тебе питаю?! Отвічай!

— У Безрідного служу… «принеси-подай…» — цідить крізь стиснуті губи Хведько.

Вишневський нахмурив чоло.

— У Безрідного, кажеш?.. Ну да ладно, буде з тебе… По конях!

— А з цим же що, брати теж? — питається один, зиркнувши на Хведька.

— Ну а як же!

— Та-а-а-а-ту! — чується десь перед ними Катеринин стогін.

* * *

Максим саме стояв зі Степаном та ще деякими хлопцями під тином свого двору, щось розбалакував, коли вгледів чудну процесію.

Декілька вершників неслись рисцем по шляху і один із них тіг на мотузці за собою чи то звіра, чи то людину, що затиналась і заледве не повзла рачки.

— Хведько! Хведько! Ух ви ж капосні!

Один із козаків схопив шаблюку та кинувся на вершників. То був Шевчик. Інші теж спохватилися.

— Тихо, Шевчику! Ану досить!

Шевчик спинився.

Безрідний вийшов уперед.

— Хто то є?

— Заможним буду, Максиме! Бач як, не пізнав!

— Куди тобі, Архипе Савичу, ще заможнішим!

— Хе-хе!

— Хе! Як то розуміти, любий друже?

— Може, поздоровкаєшся спочатку?

— Ас-салам-алейкум! — Максим приклав руку до грудей і вклонився.

— Тьху! Лучче б не здоровкався!.. — процідив Вишневський сам до себе. — Тут от бачиш, яка, скажімо, делікатна справа, треба відійти.

— Ну відійдімо.

— Ходім…

Безрідний зиркнув спідлоба на Шевчика — той стояв серед дороги з шаблею в руці, проте не рухаючись.

— Твій молодець, — Архип Савич дістав люльку з кишені свитки, — мою дочку, гадина, збезчестив. Я особисто на гарячому спіймав. Отож ти сам дивись, — зблиснув кресалом. — А йому теперечки у мене в селі робити нічого. І то ще скажи спасибі через нашу з тобою, Максиме, гарну дружбу, а інакше я б його давно порішив.

Максим нахмурився.

— Бувати тому.

— Ну от і добре. Я в тобі не сумнівався. — Вишневський витрусив із люльки жарини і втоптав у землю. — Бувай здоровий!

Подався собі і аж коло коней спинився.

— Як там Галина? Хворіє, чув.

— Хворіє…

— Ну то нехай видужує швидше. Всього вам найкращого!

— Та й вам не бідувати.

Бранця відв’язали, і гурт поскакав геть. Максим підійшов до Хведька. Довго стояв мовчки.

— Ет… Вмазати б тобі! Та вже, бачу, без мене постарались.

— Ага. Десяток на одного… От аби сам на сам, я б їм!..

— Мовчи мені ото! Він би їм! Скажи спасибі, шо не вгробили! Лицар, твою матінку!

— Отамане!..

— Мовчи, сказав! Подумай краще, шо діятимеш і куди подасися. Доведеться мені з тобою розпрощатися.

— Ну й піду… — Хведько надув губи. — На війну піду. Нині Виговський з москалем війну учинив. Конотоп онде в облозі…

— Ти звідки відаєш?

— Усі балакають…

— І я! І я з ним, отамане! — Шевчик підслухав ту розмову, та як стояв із оголеною шаблею, так і прискочив. — І я!

— Чого хоч ти?!

— Куди він, туди й я! А куди мені?

— Ми з дитинства друзі, — пояснив Хведько. — Як брати.

Максим крутнув незадоволено головою.

— Вояки теж мені… Я от шо вам, хлопці, скажу, завважте на мою пораду: йдіть ото краще кудись на хутори, надбайте хазяйство, візьміть роботящих дівок у дружини, наплодіть купу дітей та й живіть собі, біди не знаючи. Нічого доброго ні під Конотопом, ні деінде ви не знайдете, це я вам говорю, а я, повірте, вже шукав на своєму віку.

Хлопці перезирнулись, похилили голови.

— Та…

— Ну як хочете, ваше діло. Зараз, підождіть. Напишу вам бумагу, дасте кому зі старшин при прибутті, шоб прийняли як належить. Та й котіться під три чорти!

Хлопці пересмикнули плечима.

VІІІ

Сотник Вишневський сидів, як і рік тому з Максимом, у себе в світлиці, але тепер в оточенні своїх козаків. Для нього настали скрутні часи. І, можливо, він уже не так довго залишатиметься надміру заможним старшиною сього селення і, можливо, не так довго залишатиметься живим, як на те надіявся. У нього, Вишневського, можливо, заберуть усе, а з самого, що теж можливо, здеруть шкуру живцем, і це в кращому випадку. Мало того — в страшних тортурах загибне вся його сім’я — дружина, дочка, старі. Вишневський закривсь руками. Козаки незграбно переступають з ноги на ногу — вони нічим зараз не поможуть своєму сотнику. Значить, усе, — думав сотник.

— Не все, — пролунало з темного кутка світлиці.

— Хто ви, назвіть себе.

До столу, за яким усівся сотник, трохи хитаючись, слабкуватим кроком підійшов незнайомий козак. Він до цього весь час сидів на лаві й не зронив ні слова.

— Моє