Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
— Вийдіть усі! — гримнув сотник…
— Отже, так, — почав незнайомець, коли вони з Вишневським залишилися самі. — Вам потрібна моя допомога. Нюхом — ха! — усміхнувся, — чую, що потрібна! Але за це треба заплатити.
— Я згоден на будь-які умови, ну, майже на будь-які, звичайно, — Вишневському привиділись руїни села і яма, в якій він буде покоїтись особисто, тому сотник нітрохи не вагався.
— Дуже добре. Дуже мудре рішення, — незнайомець говорив кволо, протяжно, постійно переводив подих. Погляд у нього був пригаслий, а руки дрижали.
— Вам зле? Ви поранені? — занепокоївся Вишневський.
— Ні. Просто я давно не їв, — промовив незнайомець і якось дивно зблиснув очима.
— То давайте я накажу принести їжі. Ви відновите сили.
— Навряд чи, — усміхнувся козак, і в тій усмішці сотнику знову ж таки щось здалося дивним.
Незнайомець повільно здійняв угору два пальці лівої руки.
— Двадцять.
— Що, вибачте?
Викашлявся, знову перевів подих.
— Двадцять чоловік, — помовчав. — Будь-кого, будь хто, лише щоб в міру здорові дорослі люди.
— Кого саме з вами послати? Козаків?
— Кого не шкода… — незнайомець знову дивно посміхнувся.
Вишневський мовчав. Він не зовсім розумів, що має на увазі його несподіваний гість. Хто він взагалі такий, цей козак? Що він замислив? Двадцять чоловік проти полків? Купка «в міру здорових дорослих людей» проти війська? Це ж смішно! Може, він чаклун? Може, примножить ті два десятки й перетворить на військо?
— Військо у мене своє… — безпристрасно промовив козак. — Я не збираюсь показувати вам біблейські фокуси. Все, що від вас потрібно — двадцять живих людей. Хай підуть зі мною і ми … я зможу вас захистити.
— Я не можу вам так просто довіритись у такій скруті. Ви розказуєте якісь казочки.
— Можете навіть не сумніватися, що мої казочки достовірніші за будь-яку вашу правду. Я сказав — двадцять живих людей.
— Але ж поясніть…
— Хрести з Бабиного цвинтаря…
— Як?!! — Вишневський відчув, як на голові у нього піднялась чуприна. Він знав щось про ті хрести й про те давнє кладовище, але знав лише самі брехливі перекази — нічого суттєвого.
— Люди піднімуть плити.
— Як?!!
— Не ваш клопіт…
Може, страх за своє життя, яке було під загрозою, може, за свою сім’ю чи статки, а може, просто страх по відношенню до цього дивного чоловіка змусив сотника погодитись. Хтозна. Можна сказати лише, що сотник велів старшому зі своїх хлопців надати у розпорядження незнайомцеві двадцять чоловік. Після цього Вишневський все ж запросив-таки козака до столу випити по чарчині за успіх справи. Випили…
Сотникова дочка, молода, вродлива дівчина на ймення Катерина подала на стіл якусь закуску. Вишневський помітив лукаву усмішку незнайомця при погляді на Катерину і з гордістю прорік:
— Дочка моя, Катерина.
— Ой хороша дочка в тебе, сотнику. Карії очі, чорнії брови…
ІХ
Хведько та Шевчик сиділи коло річки подалі від греблі вже надвечір, десь за день до славетної битви. То там, то тут щось будували, тягали колоди — треба було загатити Куколку якнайшвидше. Ці ж два парубки, як звичайно, не робили нічого. Про таких по селах кажуть «лейба».
Шевчик знічев’я затягнув:
Ой зозуля
в зеленому гаю,
Закувала
при тополі скраю,
Закувала
птиця-зозулиця,
Розбрелись
по селах вечорниці.
— Знову свої жахи будеш?..
— Ні, це цікава пісня.
Хведько крутнув головою, наче відігнав якого надвечірнього комара.
Розбрелись
по селах вечорниці
Закувала
птиця-зозулиця.
Закувала
та й збудила пізно.
Віє вітер
ген по степу грізно.
Ой хто в гаю,
хто в гаю, озвися,
Ти жива чи
ти мені лиш снишся?
Ти жива чи
маришся між ночі?
Чий то бродить
стан нагий дівочий?
Ой зозуле,
перестань кувати,
Перестань
пісень своїх співати,
Перестань
кричати поміж зорі,
Не впокоїш
ти мене у горі.
Не впокоїш
ти мене у горі.
Перестань
кричати поміж зорі,
Перестань
казитися до рана,
Бо з могили
встала он кохана.
— Тьху!
— Замовчи!
Бо з могили
встала он кохана,
Підійшов я,
цілував їй руки,
Підійшов я,
цілував їй руки,
Після теї
довгої розлуки.
Стрепенеться
серце опівночі,
К побачить
тії ясні очі,
Як побачить
волошково-сині,
Як його
нестимуть в домовині.
— Та пішов ти!.. — Хведько вліпив Шевчику межи очі. Не боляче, так тільки, щоб усмирити. — Заткни пельку, нечестивцю, отаких пісень проти ночі співати!
— Сам пішов!
Шевчик схопив дрин і за Хведьком. Той пробіг до самої води, зачерпнув жменю багнистого мулу і давай обкидати Шевчика.
— А ось тобі, бусурмане, гарматний вогонь! Бух! Бух!
— От падло! Вловлю — добухкаєшся у мене!
— А ти влови зразу!
— Аж і вловлю! На!
Дрин полетів на Хведька, той ухилився, почувся тріск лози та голосний сплеск у річці.
— Тихо! Тихо! — Шевчик застиг.
— Що?! Москалі чи наші, мо’, лаються?
— Та ні! Тихо! Вилазь.
— Що таке?
Хведько виліз із-за кущів.
— Точно, вони! — Шевчик говорить наче сам до себе.
— Хто вони?
— Ет, темнота… Русалки!
Хведько нахилив голову наче роздратовано.
— Які вражу душу русалки? Ти знов за своє?!
— Хоч, доведу? Б’ємось об заклад?
— Обдурити хочеш? — лукаво примружився Хведько.
— Нітрохи. Ось тобі хрест.
— Ну добре. Тільки я на золото чи трофеї не граю. То гріх. От давай так: хто програє, той запряжеться у підводу з харчами чи чим там і потягне аж у Соснівку для панібратства.
— Годиться! Пішли.
* * *
Побратими полізли хащами край берега тихенько до того місця, де чувся веселий сміх та плюскіт. Спочатку Хведько думав, що то йому здалося, аж ні — ось чим ближче, тим виразніше чути той гомін.
Сонце вже ген сховалось за обрій.
— Та, — Хведько нахмурився, — певно, дівчата соснівські.
— Дівчата? — Шевчик недовірливо. — В таку пору, під
