Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
КарА (між характерників — хрестовка) — символ царювання упирів над людьми. Менш поширена назва «чорний хрест». На вампірському діалекті у Східній Європі, переважно в Трансільванії, Румунії, та Західній Україні читається як «вірую в себе, мертвого» або більш стилізоване «вірю в свою смерть».
Після перемоги людей у Тисячолітній війні КарА вийшла з ужитку як символ і зникла разом із залишками вампірських говірок. Знову відродив її Святослав Топеш під час антилюдського перевороту в ХVІІ столітті.
КарА символізує міць тьми, царства тіней, а також образно — тінь у нічному небі.
Дехто з відовського роду запевняє, що вона може протистояти православному хресту.
ІV
Церкву в селі спалили пізно сеї ночі вурдалаки, а була вона вся така міцна (з каменю, певне), що обгорілий її кістяк досі наче стовп диму і попелу здіймається в темно-синє засипане зорями полуночне небо.
Похолодало дуженько.
Вітерець літній ганяв куряву по шляху, що спускався зразу вниз, а тоді знову вгору, і так до того вже нині колишнього храму доходив. Дяка, що прибіг, узрівши полум’я, зарізали. Стояла тиша, як у домовині, але оманливою була нерухомість і безголосість коло руїни церковки — там швендяло багацько постатей у чорних накидках.
Не людей, варто сказати…
Деякі з них вишикувались у два ряди перед церковною брамою, утворюючи такий собі прохід, коридор. Інші снували туди-сюди, залітали у храм.
— Скоро прибудуть молоді? — питали одні.
— Скоро… Повинні вже явитись — отвічали інші.
Холодно.
Чого воно, хтозна, так похолодало.
А гості тим часом усе прибувають і прибувають. Церква забита вщент. Залітають у вікна, в отвори дзвіниці.
— Так чи скоро молоді будуть? — знову питають одні.
— Скоро… — отвічають їм інші.
Не видно ні поруху стороннього, ні тріску якого деревця не чути, ні тінь ніяка не прошмигне. Ніде. За версту. За милю. Куди погляд досягає — німота і пустота. Холодом просякнута, наче зимнім холодом, а чи трунним.
Самі постаті у чорних хламидах навкруги. Жах! Жах!
— Де молоді? — питають.
— Онно! — отвічають їм.
З темно-синіх зоряних небес спускається до землі чорна пляма. Пляма близиться, росте у розмірах, вже плям стає дві, плями стають постатями — парубок і дівчина.
Тримаються за руки.
Юрба салютує їм. Дві шеренги хилять голови.
Постаті повільно пролітають по утвореному шеренгами коридору, низько-низько, коло самої землі.
— Молоді…
Вмерти можна од того холоду!
— Не бійся, Ксеню, то так треба…Чого ти дрижиш? — Топеш речить до коханої.
— Та я не боюсь, Святославе, просто…просто якось так… Я досі не звикла… Це не сон? Я не сплю? Славо…
— Не спиш, Ксеню. Все як треба.
— І ти говорив щиро?
Святослав глянув Ксені ув очі, ясні, як ніколи, трохи заплакані. Витер ті сльози рукою.
— Я… ще ніколи в житті… так щиро не говорив…ніколи в житті…
Ксеня схлипнула.
— Я тебе люблю.
— Я… я…тебе… т…т… ні! — Топеш обхопив чоло долонею. — Ну… ти мене розумієш?
— Так, — Ксеня усміхнулась. — Звичайно, розумію.
Ось уже і церковна брама.
— Важкувато, — дівчина здригнулась.
— Не бійся, — князь обняв її за плечі. — Не бійся… То так спочатку — тоді минеться…
У церкві суцільне море вурдалаків. Тихо і холодно. Постаті наближаються до місця, де був колись олтар.
— Уже скоро.
Там стоять троє. Один вищий і по боках двоє нижчих на зріст. Вищий починає свою відправу.
— Я, старійший, владою, даною мені…
Тут ще холодніше. Старійший повільно проводить у повітрі кола руками. Дивні у нього жести.
— …молодих до чорного перевернутого хреста, щоб стали плоттю одною і одним…
Торкається чола молодих.
— Духом!!! — кричить юрба в один голос. — Хрестом!!!
Дрижить уже не тільки дівчина, а й хлопець.
— … і спожинати їм хліб божий до скону світу, бо се є людська…
Холодно. Аби вони всі дихали, то стояла б суцільна пара в повітрі.
— … і захлинутись тілом Христа!
— ТІЛОМ! — юрба казиться. — ДУХОМ!
Холодно.
— ХРЕСТОМ!!!
Молоді б’ються в конвульсіях.
— Причастися, Раб Божий!!!
Жах! Жах і смерть!
Молоді оголяють зуби-ікла, впиваються один одному в шиї і п’ють один одного. Упиваються один одним доп’яна. Доки не вип’ють останньої краплини своєї крові.
Останньої своєї кровинки.
Мертвої своєї кровиночки.
— А! а! я…я… люблю…тебе… Славо!
— Я… Ксеню… т…т…
Так от, обнявшись, вони і падають додолу, втративши свідомість.
Кров розтікається по холодній золі…
V
Ішов дебелий літній ливень. Через шибку сільської оселі видно було далекі блискавиці та хитання яблунь під вікнами. За столом у хаті вже назбиралося багацько люду, щось обговорювали, сперечались.
Ніхто навіть не звертав уваги на юну особу жіночої статі у мокрій чорній накидці на плечах і з довгим розпущеним волоссям, що примостилась на самому краю столу. Дівчина, здавалось, не слухала суперечок чи задумалась, а чи просто була байдужа до козацької знаті, що її оточувала. Вона не рухалась, втупила очі в одну точку — сиділа як статуя.
— То не розмова! Не розмова, панове! Треба міркувати зважено! Чи ми тут зібрались погуляти — горілочки посьорбати? Багацько їх суне сюди. Цар… Цар — він розум має. Він вам, Іване Остаповичу, віри не йме. І ви б, Іване Остаповичу, остерігались. А ви, шановне товариство-добродійство, взагалі б поприкривали роти! І таки справді… послухали б, послухали б старого діда! Та я вже пожив, побачив більше тебе, пане полковнику ти шмаркатий! Удавився б ти своєю галушкою!
— Та багацько, багацько, ще б пак… — якийсь пристаркуватий полковник покахикував і вертівся на всі боки.
— Ану примовкли! Кому ти, старий покидьок, поради даєш?! Пан гетьман без тебе не знає? Ви, Іване Остаповичу, не слухайте. Я вам істинно…
— Так, сів, полковник, зараз же! Ох ти, щеня сопливе! Ох ти, ірод олександрійський!
