Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
Звичайно, і Захарчук міг навести (і наводив!) купу аргументів на свій захист на кшталт:
— Мирослава Топеш становить своїм існуванням загрозу для Собору.
Або:
— Її зречення не є повним.
Або:
— Не можна полишати чистокровну княгиню, непідконтрольну собору, без нагляду.
Врешті, це все слова. Мабуть, здогадки про приховану жагу помсти Захарчука все ж правдиві. Святослава ж Топеша це мало цікавило. Головне, що Захарчук підтримає будь-кого з князів. Аби не Мирославу, а після цього ганебного для нього засідання соборного суду він зненавидів ще й увесь Собор.
Командир виявив із самого початку свою повну і найчистішу покору князю, та ще ж при цьому непогані здібності полководця. Воно й не дивно: ще при колишній владі він цінувався як вправний ватажок. Для Топеша ж Захарчук був не більше як інструмент для здійснення своїх темних намірів.
Чи довіряв Топеш Захарчуку? Певне, що ні. Він взагалі нікому не довіряв. Окрім хіба що Ксені. Та ж темна шляхтянка Ксеня — то особа іншого роду. Вона вірно служитиме Топешу навіть під страхом смерті. Це для упирів багато значить, адже їхня смерть є остаточною і безповоротною. Але ж Топешу найменше потрібна Ксенина смерть. А от Захарчукова…
VІІІ
— Стійте тут!
Пізно ніччю гетьман Іван Виговський спинив свої загони супроводу посеред битого шляху і наказав чекати. Сам же без охорони рушив до невеличкого гайка попід дорогою. Там було болотисте озерце, в яке впадали дві — так, не річечки, а швидше струмочки.
Над озерцем стояв, як мана, низький туман, через який протикався списами кінноти ламаний очерет. Чулося голосне квакання жаб.
— Певне, пане гетьмане, там на дні озерця скарб.
Над ставком схилився навприсядки низенький згорблений чоловічок і набивав люльку.
— З чого б це? — гетьман присів поруч.
— Та власне то я сьогодні дізнався від однієї бабки-шептухи, в якої мав честь пересидіти з добу. Кажуть люди в їхнім селі, що отут на цім місці стояв колись староруський монастир, прямо серед поля. Чого так? Того, що в землі під монастирем були печери, а в печерах тих у свою чергу, золото.
— Золото?
— Угу. Сотні пудів. Язичницьке золото, з якого возводили ідолів до хрещення Русі Володимиром. Тоді ж тут стала схованка. І храм збудували, щоб уникнути грабунків.
— А що ж із тим золотом робили?
— Бані церков, а ви як думали? Віра йде, а ідоли лишаються. Бачили Софійські куполи?
— Самі вірите в це?
— Нітрохи. Хоча скарб, мабуть, таки є.
— Маю сумнів… Та зараз уже година пізня і ранок скоро. Поговоримо про справи.
— Справді. Ви писали в листі, що зараз саме час нашої участі у війні. Насмілюсь уточнити, у чому полягає наша участь.
Гетьман запалив люльку.
— Дозвольте скористатись вашим кресалом, — проказав його співрозмовник.
— Прошу.
Із люльки потігся густий білий дим.
— То ж?
— Хух! Москалі бунтують народ. Бояться. Знаєте про тривогу?
— Хто ж не знає, пане гетьмане. І знаємо, і чуємо, і … — помахав рукою в повітрі, принюхався, — відчуваємо.
— Громадянська війна…
— Що потребується від нас?
Гетьман видихнув дим, глянув недоростку в очі.
— Ну, ми ж так як союзники.
Недоросток нахмурився, прицмокнув.
— Є угода…
— Знаю. І не маю нічого проти, та ж півтора легіони за вами ледве плетуться — вони в такому стані здатні лише на вилазки в тил ворога — ото либонь і вся міць… Коротше, справи такі — для удару потрібно щонайменше півтисячі…
— Чого півтисячі?
— Не прикидайтеся дурнем — людей.
— Ви що, з глузду з’їхали — п’ятсот чоловік!
— «ЖайворИ» не їли тижнями, вони ледве тримаються на ногах. Триста чоловік — моє останнє слово, не менше.
Гетьман задумався.
— Я можу дати розвідникам команду на «ВихіД», — Топеш кашлянув. — Два-три хутори, одне село, — ніхто нічого не помітить.
— Це мої люди, я не дозволяю.
— Ну давайте не своїх, мені яка різниця? Ви думаєте, од їхньої крові по-іншому тхне?
Іван Остапович мовчав.
— Ви ж зрозумійте, мені також не на руку, щоб хтось щось запідозрив, але навіть п’ятсот — це по одному на двох легіонерів.
— Коли ви зможете вдарити?
— Коли потрібно буде вашій ясновельможності, звичайно, в міру наших можливостей, тобто, як розумієте, після спадання темряви. Ха! — Топеш чомусь недоладно хихикнув.
— Але ж не відкрито, з певною так би мовити, долею перестороги…
— Знущаєтесь? Мені найменше треба, щоб ваші вороги щось запідозрили, особливо стосовно нашої угоди.
Кажуть, не сідайте грати в карти з сатаною — безглуздо. Топеш не сатана, але в карти грає добре.
— У мене є пропозиція поживитись по деяких селищах невгодних вам старшин.
Гетьмана така пропозиція вельми зацікавила. А чому ні? Це ж, посудіть, навіть не плата, а вже частина справи.
— Що для цього потрібно?
— Нічого такого. Влаштуйте лише, як ваша ласка, десь моїм людям переднювати. Доби дві-три. Якесь містечко…
— Не знаю, — Виговський нахмурив чоло. — Конотоп… Конотоп хіба…
— «Как под городом под Конотопом»… — задумливо промугикав Топеш.
— Що-що?
— Нічого. По руках.
Уже скоро мав настати ранок, і зорі в небі зблідли, наче гидка хвороблива висипка. Десь у хуторі заспівав перший півень.
— Життя незбагненне у своїй дріб’язковості. От бачите, — Топеш кивнув на хутори. — Вони встають… До своїх щоденних клопотів і господарства, до церков, до кохання… Вони встають — і підуть. Увечері спати, а через пару літ — до могили. А життя йтиме. І в мене виникає питання: чому, якщо за філософами, людина велика, чому життя настільки дріб’язкове, що сприймає її тільки як твар смертну? Ви смертний, гетьмане?
Гетьман трохи здивовано вимовив:
— Я не знаю, що є смерть. То чи смертний я?
— Якщо не знаєте, то смертний.
Топеш піднявся.
— Гляньте отуди, гетьмане, на той берег.
У хащах коло води вовтузилась якась низенька істота. Вона бігала туди-сюди, нагиналась. Мала, як і люди, дві ноги та дві руки, тільки була дуже вертлива. Тінь глянула на співрозмовників, і в низькому тумані зблиснула наче купа світлячків-очей там, де мало бути обличчя.
Гетьман, здавалося, задрижав.
— Що то?
— Ховало… Так що краще пошукайте скарб, може, пощастить…
Топеш, не обертаючись, повільно линув вдалечінь понад болотним туманом.
Кінець сьомого мотиву
— Що, Світланко? Туман, кажеш, піднявся? Та ні, не наворожив я нічого, просто вже ранок скоро і півні заспівають-таки. Але ми ще встигнемо. Події в оповіді, бачте, поволеньки нагнітаються, отож на щось ми таки маємо вийти, то наберіться краще терпіння. Зачекайте