Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
— Гайда, Одарко, хутчіш, бо стрийна взлостяться вельми.
— Та най стрийна хоч і репнуть!
— Стрийна репнуть? Відай же ти, Дарко, хутчіш репнеш за стрийну! Ха-ха-ха!
Не хоче Одарка квапитись. Не до цього їй. Та й не тут дівчина думками. Ген-ген вона далеко разом із Грицьком. У тих краях заморських, про які повів він їй, ніби там палаци величні, і лицарі, і прекрасні дами, і турніри лицарські, і ще мовби там музики хвацькі на балах тараторять не таке, як ото вуйко її на цимбалах, а разів у сто краще.
Зрозумійте дівчину, хай хоч і мрійниця вона, просто часи тоді були такі. Темні й важкі часи, їй-бо. А ще тут, у цих горах.
І покріпачували горян, і зводили їх міжусобні чвари, і було воно, як глянь, з якого боку, не життя, а казна-що.
І витівали на тих цимбалах, скрипочках та сопілках страшнуваті пісеньки, їй-бо. І казки були страшні. І скрипіли похоронно трембіти понад нагір’ями. І страх той кидався звідусіль, і рождався він, певно, не в темних головах, як фольклор, а ось тут, наяву, через повну безпросвітність животіння, що є суєта суєт і всіляка суєта.
Але зараз у хвилю цю, торкнуло серденько дівоче перше кохання, і зараз геть не гуцулочка Одарка, а принцеса, що сидить у високій вежі і чекає свого лицаря Грицька, щоб прийшов і визволив її. І вельми там, у тім чудеснім краю, див усяких. Є там змії та чаклуни, і створіння по лісах із такими комашиними крильцями, і співають дорогами мандрівні музики файних пісень. Та не страшні ні дракони, ні маги, ні валькірії, — смішні, не більше. А як весело Одарці, то їй хочеться співати.
Долинов, долинов,
Як в гай по калину,
Блудила дівчина
Сім день ще й годину.
Що ж ходиш, дівча,
Що ж ти бродиш, дівча,
Відай же ти, дівчинонько,
Мого сина любиш.
Співає Дарка і згадує Грицька. Казав колись парубок, що там, у тих краях, під музику в коханні освідчуються, і вельми любо так, щиро.
Відстала Одарка від подруг, повільно йдучи, а вже ж і темно стало, і ось-ось дощ ушпарить. Ой леле, леле!
Зблиснула громовиця далеко десь, і побачила Одарка перед собою постать. І страшною була та людина на шляху, як воно ще оте справді людина.
Заніміла Одарка від жаху.
А стояла перед нею жінка з недбало розпатланим довгим волоссям, блідою шкірою, в одній сорочині по такій погоді та ще й боса.
І світились у неї очі зеленим.
І побачила у тому сяйві Одарка ікла.
— Не треба, не робіть, вуйно…
Одарка впала на землю, благаючи, відповзала назад.
Жінка на шляху стояла непорушно.
Здавалось, вагалась чи боялась, чи шкода їй було гуцулочки.
Тоді рушила встріч зі словами:
— Я не дотягну до Путивля…
Не йшла вона, а пливла над землею.
Одарка лежала, не рухаючись, і лише її пересохлі вуста повторювали:
— Не робіть, вуйно…
— Нічого, дитинко, зате тепер ти побачиш замки…
«Господь мені цього ніколи не простить», — думала Мирослава, коли встромляла ікла в живу плоть…
V
— Бігом! Бігом, сученята! Бігом! — Захарчук шикує загони. — Що воно? — принюхався. — Їв чи що, наволоч?
Один із легіонерів полетів від стусана на землю.
— Я питаю, їв чи не їв?
— Ні, ваша шляхетність.
— Ану не бреши, отрок!
Захарчук оголив меч.
— На мене дивись. Їв?
— Ні…
Хотів рубонути. Тоді згадав слова Топеша про слабкість легіонів. Вирішив точно перевірити, чи мав місце проступок.
— Знайдіть мені, у кого він днював.
Розбиралися довгенько. Врешті свита вказала Захарчуку на хату.
— Де Влад?
— Он.
Упир залицявся до сільських дівчаток у садочку за хатою:
— Я вам скажу, панно, що у вас такі прекрасні оченята…
— Та що ви ото кажете, побійтесь Бога, — червоніла юнка.
— Нехай, нехай я грішу перед… — вимовити «Богом» Влад не спромігся, — В-в-вами, так то тільки через незмірне до вас кохання. Я у ваших ніг, мадемуазель!
— О суча дитина, — процідив крізь зуби Захарчук. Його помічник Влад був знаний ловелас, та ще й до того вмертвілий не так давно — вітру в голові багато.
— О дозвольте! Дозвольте бути вашим навіки!!!
— Влад! Сюди йди, щеня чортове!
— Хух! І так завжди! — упир піднявся з коліна і, звісивши голову, підійшов до провідника.
— Розказуй.
— Ну, там діло було так. У сім’ї смертних дівчина є, мала зовсім. Ну і нагуляла вона дитя…
— Коротше.
— Ну розродилась вона вдень…
— Коротше, Влад.
— Задушила вона дитя, і в погребі закопала, щоб не знав ніхто…
— Влад! Воно мені треба?
— Та штука в тому, ваша шляхетність, що там вояка сидів. У підвалі себто. Дівка не знала. А раз сидів, то бачив. Учув, що наче живе воно ще, ну відкопав і…
— Так живе було-таки?
— Та певне ж.
— Попа шукай.
— Нащо?
— Вішати буду.
— Кого?!
— Вояку, сучого сина. Як собаку, повішу з хрестом на шиї, най інші бачать.
— Нащо, ваша шляхетність? Ну не пропадати ж врешті…
— Ти, Влад… — Захарчук схопив помічника за шию. Боляче. — Зараза, не балакай багато, а то поруч почеплю. КарА? АЖ КарА ЖивоТ ЯВ КарА? (Ясно? Ясно чи не ясно? Ясно тобі?)
— КарА! ВельмИ КарА! ЯВ КарА ГосударЬ! (Ясно! Цілком ясно, пане!)
* * *
Парубок забіг на Дарчине подвір’я пізно вночі. Почув од сусідів, що вельми до балачок охочі, про те нещастя. Почув і очумів. Біг, як навіжений, через хащі, перестрибнув на бігу гірський струмок, не чув під собою землі. Знемігся, поки біг. Ляпнув коло порогу ногою в калюжу, стрибнув на ґанок.
Його спинила чиясь сильна рука.
— Що ти хтів? — процідив сердито стоячи під дверима, Одарчин старший брат, дебелий чолов’яга. Сплюнув хлопцю під ноги. Грицьку сюди дороги не було — їхні роди вже давно ворогували.
— Що ти хтів, кажи?
— Хтів Дарку вгледіти. А тобі що, грижа з того?
— Забирайся хутко звідсіль, тебе тут не чека ніхто.
— Дай ходу.
— Не дам.
— Най тя шляґ трафить!