Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

— Гайда, Одарко, хутчіш, бо стрийна взлостяться вельми.

— Та най стрийна хоч і репнуть!

— Стрийна репнуть? Відай же ти, Дарко, хутчіш репнеш за стрийну! Ха-ха-ха!

Не хоче Одарка квапитись. Не до цього їй. Та й не тут дівчина думками. Ген-ген вона далеко разом із Грицьком. У тих краях заморських, про які повів він їй, ніби там палаци величні, і лицарі, і прекрасні дами, і турніри лицарські, і ще мовби там музики хвацькі на балах тараторять не таке, як ото вуйко її на цимбалах, а разів у сто краще.

Зрозумійте дівчину, хай хоч і мрійниця вона, просто часи тоді були такі. Темні й важкі часи, їй-бо. А ще тут, у цих горах.

І покріпачували горян, і зводили їх міжусобні чвари, і було воно, як глянь, з якого боку, не життя, а казна-що.

І витівали на тих цимбалах, скрипочках та сопілках страшнуваті пісеньки, їй-бо. І казки були страшні. І скрипіли похоронно трембіти понад нагір’ями. І страх той кидався звідусіль, і рождався він, певно, не в темних головах, як фольклор, а ось тут, наяву, через повну безпросвітність животіння, що є суєта суєт і всіляка суєта.

Але зараз у хвилю цю, торкнуло серденько дівоче перше кохання, і зараз геть не гуцулочка Одарка, а принцеса, що сидить у високій вежі і чекає свого лицаря Грицька, щоб прийшов і визволив її. І вельми там, у тім чудеснім краю, див усяких. Є там змії та чаклуни, і створіння по лісах із такими комашиними крильцями, і співають дорогами мандрівні музики файних пісень. Та не страшні ні дракони, ні маги, ні валькірії, — смішні, не більше. А як весело Одарці, то їй хочеться співати.

Долинов, долинов,

Як в гай по калину,

Блудила дівчина

Сім день ще й годину.

Що ж ходиш, дівча,

Що ж ти бродиш, дівча,

Відай же ти, дівчинонько,

Мого сина любиш.

Співає Дарка і згадує Грицька. Казав колись парубок, що там, у тих краях, під музику в коханні освідчуються, і вельми любо так, щиро.

Відстала Одарка від подруг, повільно йдучи, а вже ж і темно стало, і ось-ось дощ ушпарить. Ой леле, леле!

Зблиснула громовиця далеко десь, і побачила Одарка перед собою постать. І страшною була та людина на шляху, як воно ще оте справді людина.

Заніміла Одарка від жаху.

А стояла перед нею жінка з недбало розпатланим довгим волоссям, блідою шкірою, в одній сорочині по такій погоді та ще й боса.

І світились у неї очі зеленим.

І побачила у тому сяйві Одарка ікла.

— Не треба, не робіть, вуйно…

Одарка впала на землю, благаючи, відповзала назад.

Жінка на шляху стояла непорушно.

Здавалось, вагалась чи боялась, чи шкода їй було гуцулочки.

Тоді рушила встріч зі словами:

— Я не дотягну до Путивля…

Не йшла вона, а пливла над землею.

Одарка лежала, не рухаючись, і лише її пересохлі вуста повторювали:

— Не робіть, вуйно…

— Нічого, дитинко, зате тепер ти побачиш замки…

«Господь мені цього ніколи не простить», — думала Мирослава, коли встромляла ікла в живу плоть…

V

— Бігом! Бігом, сученята! Бігом! — Захарчук шикує загони. — Що воно? — принюхався. — Їв чи що, наволоч?

Один із легіонерів полетів від стусана на землю.

— Я питаю, їв чи не їв?

— Ні, ваша шляхетність.

— Ану не бреши, отрок!

Захарчук оголив меч.

— На мене дивись. Їв?

— Ні…

Хотів рубонути. Тоді згадав слова Топеша про слабкість легіонів. Вирішив точно перевірити, чи мав місце проступок.

— Знайдіть мені, у кого він днював.

Розбиралися довгенько. Врешті свита вказала Захарчуку на хату.

— Де Влад?

— Он.

Упир залицявся до сільських дівчаток у садочку за хатою:

— Я вам скажу, панно, що у вас такі прекрасні оченята…

— Та що ви ото кажете, побійтесь Бога, — червоніла юнка.

— Нехай, нехай я грішу перед… — вимовити «Богом» Влад не спромігся, — В-в-вами, так то тільки через незмірне до вас кохання. Я у ваших ніг, мадемуазель!

— О суча дитина, — процідив крізь зуби Захарчук. Його помічник Влад був знаний ловелас, та ще й до того вмертвілий не так давно — вітру в голові багато.

— О дозвольте! Дозвольте бути вашим навіки!!!

— Влад! Сюди йди, щеня чортове!

— Хух! І так завжди! — упир піднявся з коліна і, звісивши голову, підійшов до провідника.

— Розказуй.

— Ну, там діло було так. У сім’ї смертних дівчина є, мала зовсім. Ну і нагуляла вона дитя…

— Коротше.

— Ну розродилась вона вдень…

— Коротше, Влад.

— Задушила вона дитя, і в погребі закопала, щоб не знав ніхто…

— Влад! Воно мені треба?

— Та штука в тому, ваша шляхетність, що там вояка сидів. У підвалі себто. Дівка не знала. А раз сидів, то бачив. Учув, що наче живе воно ще, ну відкопав і…

— Так живе було-таки?

— Та певне ж.

— Попа шукай.

— Нащо?

— Вішати буду.

— Кого?!

— Вояку, сучого сина. Як собаку, повішу з хрестом на шиї, най інші бачать.

— Нащо, ваша шляхетність? Ну не пропадати ж врешті…

— Ти, Влад… — Захарчук схопив помічника за шию. Боляче. — Зараза, не балакай багато, а то поруч почеплю. КарА? АЖ КарА ЖивоТ ЯВ КарА? (Ясно? Ясно чи не ясно? Ясно тобі?)

— КарА! ВельмИ КарА! ЯВ КарА ГосударЬ! (Ясно! Цілком ясно, пане!)

* * *

Парубок забіг на Дарчине подвір’я пізно вночі. Почув од сусідів, що вельми до балачок охочі, про те нещастя. Почув і очумів. Біг, як навіжений, через хащі, перестрибнув на бігу гірський струмок, не чув під собою землі. Знемігся, поки біг. Ляпнув коло порогу ногою в калюжу, стрибнув на ґанок.

Його спинила чиясь сильна рука.

— Що ти хтів? — процідив сердито стоячи під дверима, Одарчин старший брат, дебелий чолов’яга. Сплюнув хлопцю під ноги. Грицьку сюди дороги не було — їхні роди вже давно ворогували.

— Що ти хтів, кажи?

— Хтів Дарку вгледіти. А тобі що, грижа з того?

— Забирайся хутко звідсіль, тебе тут не чека ніхто.

— Дай ходу.

— Не дам.

— Най тя шляґ трафить!