Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— А я не міг скласти тобі товариство, щоб обговорити деякі питання?
— Я ж оберігала тебе від моїх оборудок, пам’ятаєш? — прошепотіла вона мені на вухо.— І взагалі, він подобається Дідьє.
— Дідьє і скульптор?
— Тадж уже створив кілька оголених скульптур Дідьє. Вони досить непогані.
— Він створить статую Дідьє?
— Так.
— Цьому просто немає закінчення.
— О так. Я пообіцяла, що ми прийдемо на урочисте відкриття.
— Я не піду. Уже бачив відкритого Дідьє.
— Він створить Дідьє у подобі «Давида» Мікеланджело, тільки цьому буде сорок чотири роки.
— Я справді не піду.
Я натиснув на гальмо і зупинив мотоцикла біля бордюру широкого та відносно порожнього бульвару. Коли ти досить довго їздиш вулицями Міста-Острова, то доволі добре їх відчуваєш.
— Що таке? — здивувалася Карла.
— Трафік якийсь не такий,— пояснив я, озираючись.
— Що з ним не так?
— Він відсутній. Копи чомусь його стримують.
Повз нас пронісся цілий автомобільний кортеж, блискаючи вогниками — червоними, неначе свіжа кров. Пролетіла друга кавалькада, і третя. Ми спостерігали, як вони квапилися світляними смужками посеред ночі, а затим вулиця знову поринула в тишу і відновився нормальний рух транспорту.
— Вони квапляться в напрямку Бандри,— зауважив я, заводячи мотоцикла і починаючи повільно рухатись.— Копи й журналісти. Мабуть, щось серйозне.
— А тобі не байдуже? — поцікавилася вона, хапаючись за моє плече.
— Ні,— гукнув я.— Поїхали, познайомлю тебе з деким класним. Потрібно здати гроші до банку.
Тітонька Півмісяць просто перевершила себе перед Карлою. У певний момент навіть відіслала мене додому, кажучи, що наступна частина вистави буде лише для жінок.
Я повільно побуксував і поковзав геть по тій підлозі з риб’ячого жиру, опираючись імпульсові повернутися.
— Круто,— згодом казала Карла, приєднуючись до мене на ринку Колаба.— Там була справді серйозна йога. Хтось обов’язково має написати портрет цієї жінки.
— Може, хтось із твоїх молодих художників?
— Хороша ідея,— розсміялася вона.— Гадаю, ми зможемо зробити дуже цікаві речі разом, Шантараме.
— Ти це правильно кажеш.
Молода проститутка з точки на Реґал-Серклі саме поверталася додому крізь ринок, до своєї хатини в риболовецьких нетрищах. Її звали Цирцея, і була вона ще тією штучкою.
Її фішкою в разі недостатнього заробітку було нав’язувати чоловікам секс із собою, доки вони не погоджувались або доки не платили їй, аби жінка відчепилася.
— Агов, Шантараме,— почала вона.— Відтрахай мене як слід, подвійний тариф.
— Агов, Цирцеє,— відповів я, намагаючись її обійти, але вона стрімголов загородила мені дорогу, поклавши руки в боки.
— Трахай мене швидко, трахай мене довго, покидьку!
— Бувай, Цирцеє,— сказав я, знову розвертаючись, але вона, підхопила своє жовте сарі, оббігла мене, щоб зазирнути в очі.
— Трахайся або плати,— заявила вона, хапаючи мене за руку й намагаючись потертися об мене.
Карла штовхнула її в груди обіруч так, що жінка аж поточилася назад.
— Відчепися, Цирцее,— прогарчала на хінді вона, піднявши вгору кулаки.
Цирцея розправила сарі й пішла геть, уникаючи погляду Карли.
— О, то ось як це робиться,— мовив я.
— Мила дівчина,— вирішила Карла.— Після вечірки для фетишистів я зустрічала лише тих людей, яких варто додати до списку.
— Навіть не сумніваюсь. Я вже закінчив свій об’їзд. Куди далі, міс Карло?
— Тепер, кохання моє, ми сягнемо самого дна урядової годівниці.
Розділ 73
Ми поїхали на південь, до готелю «Тадж-Магал», де Карла призначила зустріч з акціонерами Ранджитового медіа-конгломерату.
Ранній вечір ще й досі відбивався золотом у очах сикхської охорони, яка зустріла Карлу в готелі. На Карлі були прозорі гумові сандалії та сірий костюм, трохи перероблений, з широкими відкритими плечима і перев’язаний плетеним конопляним поясом. Під час поїздки на моєму мотоциклі вітер стилізував її зачіску, тож вигляд вона мала чарівний.
На мені були чорні джинси, джинсовий жилет і футболка з Кітом Ричардсом, яку я виміряв у Олега, тож загалом усе годилося для бізнесової зустрічі. Але мені було байдуже: ті люди також не були одягнені відповідно до мого світу.
Зустріч проходила у приміщенні, підготовленому для нарад. Ми зайшли до манюсінького ліфта. Коли зачинилися двері, я запропонував Карлі свою флягу. Вона зробила ковток і віддала її назад, якраз коли двері відчинилися у вузький коридор, що вів до скарбниці недооціненого декадансу.
Біля панелей з червоного дерева стояли шкіряні крісла й дивани, кожен з яких коштував приблизно як авто середнього класу, й імпортували їх з далеких країн, де заради цього вирубували червоні дерева. Кришталеві келихи обпікали очі сяйливими відблисками, килими пружинили, неначе губки, дорогі парсуни дорогих бізнес-лідерів прикрашали стіни, а офіціанти в білих рукавичках терпляче виконували кожну забаганку.
У кімнаті було шестеро бізнесменів, усі гарно вдягнені й гарно збережені. Коли ми зайшли до кімнати, вони всі завмерли, витріщаючись на Карлу.
— Я надзвичайно співчуваю вашій втраті, мадам Карло,— сказав один з бізнесменів.
— Так шкода, мадам,— мовив інший.
Я глянув на Карлу. Вона роздивлялася їхні очі й обличчя. Хай що вона з них відчитала, їй воно не сподобалося.
— Щось сталося з Ранджитом,— зрозуміла вона.
— Ви не знаєте?
— Не знаю чого? — тихо запитала вона.
— Ранджит помер, мадам Карло,— повідомив бізнесмен.— Його сьогодні застрелили в Бандрі. Нещодавно. Це в усіх новинах.
Я збагнув, що червоні кавалькади поліцейських автомобілів і преси, які на наших очах неслися до Бандри, гнали до місця вбивства Ранджита. Карла подумала те саме. Вона обернулася до мене.
— З тобою все гаразд? — запитав я.
Вона кивнула, стиснувши губи.
— Пробачте мене, джентльмени,— твердим голосом мовила вона.— Прошу вас відкласти цю зустріч на сорок вісім годин, якщо ваша ласка.
— Звісно, мадам Карло.
— Як скажете, мадам Карло.
— Можете не квапитися, мадам Карло.
— Наші співчуття.
У ліфті вона припала до мене, заховавши обличчя в грудях, і заплакала. Потім ліфт зупинився, застрягши між поверхами.
Вона перестала плакати, витерла очі й озирнулася навколо з широкою посмішкою.
— Привіт, Ранджите,— сказала вона.— Виходь і бийся зі мною, як справжній привид.
Ліфт знову запустився і почав опускатися донизу.
— Прощавай, Ранджите,— мовила вона.
На вулиці біля мотоцикла я взяв її за руку.
— Що ти хочеш зараз робити?
— Якби можна, якщо він ще й досі там,— вирішила вона,— то я б хотіла впізнати тіло.