Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Я б кинула тобі виклик це переплюнути, але знаю, що ти не зможеш, тож навіть не дозволю спробувати.

— Без образ, але яка в нього була мета, окрім тебе?

— Він зізнався, що хотів розізлити свою родину, а це був найкращий спосіб. Він уже шукав когось схожого на мене.

— Навіщо йому потрібно було злити свою родину?

— Ранджит мав контроль над родинними активами, але його брати й сестри намагалися завадити проведенню деяких нечесних угод. Вони вже тричі подавали на нього до суду, намагаючись отримати гроші, які він викидав на вітер. Він шукав дружину, яку можна було перетворити на зброю.

— Щоб їм протидіяти?

— Отож-бо. Він їх не міг просто так позбутися і знав, що вони не зможуть тримати язик за зубами щодо його іноземної дружини, особливо якщо ця іноземна дружина не зможе мовчати про них.

— Ви все це за годину виметикували? Ти вирішуєш його проблеми, а він твої. Незнайомці у ліфті, серйозно?

— Саме так. Після кожної моєї вдалої провокації та образи від них він прикручував грошовий краник. Я була його пенсійним планом навпаки.

— Ти надто мила, навіть коли намагаєшся такою не бути,— посміхнувсь я.— Як тобі вдалося змусити їй так тебе зненавидіти?

— Вони малоприємні люди. І легко здатні зненавидіти. І Ранджит розповідав мені всі їхні брудні таємниці. Я ковтала пігулку правди під час кожної нашої зустрічі. Вони не витримували цього.

— Тож коли ви з Ранджитом дісталися першого поверху, ти за нього вийшла?

Вона раптом стала серйозною.

— Після того, як я вчинила з тобою через Хадербгая, я гадала, що ми більше ніколи не розмовлятимемо. І я не помилилася — частково. Ми два роки були окремо і не сказали жодного слова одне одному.

— Я дав тобі спокій через одруження з Ранджитом.

— Я одружилася з Ранджитом, аби дати спокій тобі,— відкрилася вона.— І два роки допомагала обривати родинні зв’язки і пхалася нагору політичним пагорбом, до підйому на який Ранджит був надто погано підготовлений, мав хіба що амбіції.

— Тож ти без потреби розсварила його родину, щоб він міг розтринькати родинний статок, а Ранджит натомість просував твій план розселення нетрищ? Я правильно все розумію?

— Здебільшого. Принаймні такою була угода, якби він її дотримувався.

— Карло, це... якось божевільно — те, що ви робили з Ранджитом.

— А стосунки з Лайзою хіба не були якоюсь мірою божевільні?

— Не... щодня.

Вона розреготалась, а потім відвела погляд.

— Ранджит відмовився від програми розселення в останню мить і зійшов з передвиборчих перегонів, бо, бачте, його налякали кілька погроз із протилежного боку.

— Коли це сталося? — запитав я, міркуючи, що його рішення про вихід з політики могло якось стосуватися Лайзиної смерті.

— Того дня, коли ти заявився в офіс, шукаючи мене, я саме з ним погризлася. Усе було скінчено. Усе, над чим я працювала. Він відкликав свою кандидатуру. Він трусився і пітнів. Він здався, а ти знаєш, що я терпіти не можу боягузів. Я пішла і сіла в кутку, доки він заспокоювався, і заявила, що як ми знову опинимося в одній кімнаті, то сидітимемо якнайдалі одне від одного.

— Ніхто з нас не знав тоді, що Ранджит так злякався того дня, бо думав, що я знаю про його зустріч з Лайзою перед її смертю.

— Я так зраділа, коли ти зайшов туди!

— Настільки ж, як я радію зараз? — поцікавивсь я, цілуючи її.

— Більше,— муркотіла вона.— Я сиділа в тому кутку з почуттям, що всі мої плани тепер лежать у руїнах, аж раптом зайшов ти. Я ніколи так не раділа, когось побачивши. Я подумала: мій герой.

— Давай я приготую тобі щось героїчне. Не знаю, як ти, але я помираю з голоду.

— Ні, дозволь мені.

Вона підготувала асорті з фініків, сиру і яблук, а ще вино у високих червоних келихах з ніжками у формі соколиних кігтів.

Вона розповіла про Кавіту Синг, і як зникнення Ранджита залишило Карлу лише з одним козирем, бо вона мала право голосу за дорученням по акціях Ранджита, яке він не міг анулювати без появи на публіці. Карла призначила Кавіту заступником редактора в обмін на обіцянку перетворити питання про розселення нетрищ на окрему рубрику в газеті.

Працюючи разом, Карла з Кавітою розробили загальноміську програму благоустрою, аби підштовхнути суспільство до консенсусу щодо гуманного розселення жителів нетрищ і перетворити це на громадський здобуток. Вони розіграли це на сторінках газети, що й досі технічно належала Ранджиту.

— Редактор був проблемою,— сказала Карла.— Ми багато тижнів намагались отримати його підтримку. Він протистояв нам у всьому. Та коли він прийняв запрошення на вечірку фетишистів, усе вирішилось.

— Що саме?

— Поступливість,— мовила вона.— Хочу викурити разом з тобою косячка.

— Чому ти вчора їхала на мотоциклі з Бенісією?

— Тобі болить, що я була з Бенісією чи що сиділа на дуже красивому мотоциклі?

— Воно все болить. Я взагалі не хочу бачити тебе на будь-якому мотоциклі, крім мого, хіба коли сидітимеш на власному.

— Тоді тобі варто навчити мене його водити, відступнику. Починати треба з широко розставленими ногами, правильно?

— Достатньо розставленими, щоб утриматись,— усміхнувся я.

— Розділи зі мною косячка,— запропонувала вона, лежачи на ліжку і поклавши ноги на мене.

— Зараз?

— Дивись, місто перекрите. Ми нікуди не можемо поїхати. Джасвант має вдосталь припасів. У мене є пістолет. Розслабся і викури зі мною косяка.

— Я вже достатньо розслаблений, але гаразд, якщо гадаєш, що це хороша ідея.

— Деякі двері,— повільно розповіла вона,— можна відчинити за допомогою чистого бажання.

Трохи пізніше вона принесла нам фрукти на блакитній скляній таці й погодувала мене своїми пальчиками, шматочок по шматочку. Кохання — це зв’язок, а щастя — це вже внутрішній зв’язок. Карла розцілувала мої руки, її волосся було неначе крила, розкинуті до сонця. І одна мить, яку благословило кохання жінки, змила всі рани.

— Поступливість,— провадила Карла, вмощуючись біля мене з келихом вина.

— Поступливість?

— Ніщо так не спонукає людську поступливість, як вечірка фетишистів.

— Головний редактор? — запитав я.

— Ти, що вимикаєшся? — запитала вона.— Ну звісно, редактор.

— Як ти дізналася про його фетиш? Він повідомив, чи що?

— Коли прибули гості, то ми презентували всі можливі фетиші за