Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Ми присіли на чорному шовковому дивані. Біля стін стояли картини, футляр однієї ставав рамою для іншої. Аннушка принесла нам чай з печивом.

Коли вона не промовляла артистичною мовою тіла, Аннушка була скромною молодою жінкою, яка з радістю догоджала іншим, а галерея стала її другою домівкою.

— Як тут справи, Ануш ? — запитала її Карла, коли дівчина вмостилася на килимі біля нас.

— Усе по-старому,— посміхнулася вона.

— Три дні тому ти розповідала, що вже готова нова виставка митців маратхі,— нагадала Карла.— А я не бачу, щоб її виставили.

— У нас... була дискусія.

— Дис-ку-сія? — прогарчала по складах Карла.

Тадж зайшов до кімнати й сів біля Аннушки, елегантно склавши під собою ноги.

— Пробачте,— сказав він.— Мав закінчити з клієнтами. Велике замовлення. Як ся маєш, Карло?

— Я тут чую про якусь дискусію,— мовила вона, припнувши його поглядом.— І почуваюся дискусійно.

Тадж мерщій відвів погляд.

— Як ти, Ліне? — запитав він.

Щоразу, дивлячись на Таджа, я думав про ті два загадкові дні, які він провів з Карлою десь поза Бомбеєм, дні, про які вона мені так і не розповіла, бо я не запитав.

Він належав до тих високих темноволосих і вродливих типів, які змушують нас заздрити. Це не їхня провина — цих вродливих хлопців. Я знав чимало вродливих типів які були чудовими хлопцями і гарними друзями, а ми — страшненькі — обожнювали їх, але навіть тоді все одно трохи заздрили, бо вони мали таки гарний вигляд.

Це, звісно ж, наша провина, а не їхня, й у випадку з Таджем теж була моя провина, але, дивлячись на нього, хотілося провести допит.

— Усе гаразд, Тадже. Як поживаєш ти?

— Ох... чудово,— непевно відповів він.

— Подискутуй зі мною, Тадже,— викликала його Карла, відвертаючи увагу.— Які проблеми з виставкою?

— А може, спочатку покуримо травички? — запропонував Тадж, повернувшись до Аннушки, яка негайно підвелася й пішла по психічну поживу.— Останні дві години в мене були безперервні зустрічі з покупцями, тож голова аж крутиться від цифр.

— Де вона? — запитала його Карла.

— Аннушка зараз принесе,— сказав Тадж, безпорадно тицяючи на двері.

— Не травичка,— заперечила Карла.— Виставка митців маратхі. Де вона?

— І досі на складі,— таки відповів Тадж, зиркаючи на двері й подумки гукаючи Аннушку.

— На складі?

Тут повернулась Аннушка, пихкаючи дуже великим косяком, який вона мерщій передала Таджу. Скульптор підніс руки вгору, благаючи Карлу зачекати, доки він просмалить косяка, випустивши невеличку хмарку диму, а вже тоді передав його мені.

— Ти ж знаєш, що я не палю, коли Карла на мотоциклі,— нагадав я, навіть не ворухнувшись.— Я вже казав це. Не пропонуй мені більше такого.

— А я не проти,— мовила Карла, вихоплюючи косяка з його руки.— А ще не проти вислухати пояснення, Тадже.

— Дивись,— почав Тадж, отримавши достатньо кайфу, щоб знову вдавати спокій.— Люди вважають, що присвячувати виставку одній групі митців, з однієї мовної громади, не зовсім вдалий напрямок.

— Люди?

— Люди в галереї,— уточнив Тадж.— їм подобається виставка митців маратхі, але вона не здається дуже вдалим кроком.

— Останні два тижні ти демонструєш виставку бенгальців,— заявила Карла.

— Там інший контекст,— силкувався Тадж.

— Поясни мені цю відмінність.

— Ну, я... це все...

— Я обожнюю це місто і неймовірно щаслива жити тут,— мовила Карла, нахиляючись до нього.— Ми на землі маратхі, живемо в місті маратхі, з дозволу людей маратхі, які надали нам це збіса красиве місце для життя. Ця виставка для них, Тадже, а не для тебе.

— Це так заполітизовано,— відповів Тадж.

— Ні, це не так. Усі ці митці дуже непогані, а деякі з них просто надзвичайні,— наполягала вона.— Ти сам так казав. Ти сам обирав їх разом з Лайзою.

— Вони, звісно ж, непогані, але суть не в цьому.

— Суть для тебе, і мене, і Розанни, і Аннушки,— сказала вона,— і всіх інших у команді, хто не народився в Бомбеї, полягає в тому, що це просто правильно і вдячно продемонструвати таланти міста, яке нас підтримує.

— Карло, ти просиш забагато,— благав Тадж.

— Я хочу побачити цю виставку,— наполягала Карла.— Це був наш із Лайзою останній проект.

— І я б радо подарував її тобі,— стогнав Тадж.— Але це просто неможливо.

— То де роботи? — запитала Карла.

— Я ж казав. Ще й досі на складі.

— Надішли їх у галерею «Джеганґір»,— звеліла вона.

— Усю виставку? — вражено вичавив він.— Там є кілька справді неймовірних картин, Карло, і якщо їх виставити на ринок, у правильному світлі, по одній...

— Надішли їх у галерею «Джеганґір»,— повторила вона.— Там працівники чесні, вони проведуть цю виставку і заслуговують на це більше, ніж ти.

— Але, Карло,— молив він.

— Гадаю, ми тут закінчили,— звернулася вона до мене, підводячись.

Рослявий Тадж випростався, перегороджуючи їй шлях.

— Карло, прошу, обдумай усе ще раз,— мовив він і схопив її за руку.

Я відштовхнув його геть.

— Не лізь, Тадже,— тихо сказав я.

— Ти робиш помилку, Карло,— запевняв він.— Ми ж починаємо добре заробляти в цій галереї.

— У мене є гроші,— нагадала Карла.— Мені потрібна повага. Я тут закінчила, Тадже. Відтепер ця галерея твоя. Будь настільки заполітизованим, наскільки бажаєш. Я йду геть. Страховка за виставку на тобі, доки не відішлеш її мені, тож переконайся, щоб з картинами нічого не трапилося дорогою до «Джеганґіру». Усього найкращого і бувай.

Ми поїхали геть, розпочинаючи один з моїх об’їздів.

— Ти ж знаєш, що він гейко, правда ж? — запитала Карла дорогою, перекинувши руку мені через плече.

— Я знаю, що хто гейко?

— Тадж.

— Тадж — гейко?

— Ти не знав, еге ж?

— Якщо люди цього не кажуть, то сам я майже ніколи не здогадуюсь.

— І ти ревнував, правда?

Я думав про це десь із кілометр.

— А ти хочеш сказати, що не здатна покласти око на гейка?

Вона думала теж про це десь із кілометр.

— Цікаве питання,— погодилася вона.— Але не на цього конкретного гейка.

— Але ж ти на два дні кудись із ним повіялася.

— У спа,— розповіла вона.— Щоб попити соку і перезарядити себе перед боєм. Тадж просто