Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Величезна Брама Індії добре підсвічувалася, але з нашого місця та широка брама здавалася тоненькою, неначе вушко голки, в яке не зміг пройти верблюд Британської Індії.
Море за скульптурою було чорним дзеркалом, на неспокійних хвилях розсипалися вогні сотень невеличких човнів, відбитки світла залишали сліди на морській гладіні.
І відчайдушні молитви лунали з Троянської вежі, яку британці залишили в Місті-Острові,— звуки, що розсіювались, як і всі звуки, вічно.
Кожен наш звук триває вічність, подорожуючи крізь простір і час ще довго після нашої смерті. Наш дім, наша Земля, транслює у всесвіт будь-який наш вигук, крик, молитву чи пісню. А тієї очі Всесвіт у тому святому місці почув молитви та крики болю, піднесені до неба з надією.
— Проїдьмося,— запропонувала Карла, залізаючи на мого мотоцикла.
Ми повільно від’їхали від Брами Індії, даючи час Рендаллу з Навіном приєднатися. А юрба співала ще голосніше, надовго очищаючи суперечливі сигнали в повітрі Міста-Острова чистотою свого благання.
Розділ 75
Щастя не терпить порожнечі. Оскільки я був дуже щасливий з Карлою, сум в очах Навіна викликав у мене набагато більше співчуття, ніж якби у моєму серці й досі залишалася сумна порожнеча. Навінове хоробре кохання неначе, і я хотів дізнатися, чи воно просто набиралося сил, чи вже програло.
Після повернення до готелю «Амрітсар» я знайшов хвилинку, щоб витягнути Навіна за рукав у коридор до столу Джасванта.
— Що відбувається? — запитав його я.
— Відбувається?
— Рендалл зустрічається з твоєю коханою, а ти обіймаєш його, неначе брата. Я нічого не розумію.
Він наїжачився, як інколи наїжачуються небезпечні молоді тварини, більше інстинктивно, аніж з люті.
— Знаєш, Ліне, є речі, які вважаються особистими не просто так.
— До біса це, ти, ірландський індійцю! Що відбувається?
Він розслабився, переконавшись, що мені не байдуже, і прихилився до стіни.
— Я не можу витримати цей світ,— сказав він.— Я навіть бути в цьому світі не можу, крім випадків, коли ставлю незручні запитання чи допомагаю когось заарештувати.
— У якому світі?
— Її світі,— уточнив він, неначе звертаючи свої слова до пекла.
— Тобі непотрібно приєднуватися до її світу, щоб бути її хлопцем,— мовив я.— Рендалл зустрічається з нею, а він живе у своєму авто.
— Мені має стати краще від цього?
— Це має змусити тебе усвідомити, що ти, пішовши на більш ніж побачення з Бенісією, налажав. Тепер маєш усе виправити. Ти маєш вибороти своє кохання, друже.
Він похнюпився, неначе це був третій раунд у матчі з шести, і він не міг перемогти. Я почувався погано. Я не хотів заганяти його в депресію — я хотів, аби Навін знав, що він має в собі більше, ніж Рендалл. І я хотів нагадати йому, що Діва теж це знає.
— Хлопче, дивись...
— Ні,— перебив він.— Усе гаразд. Я тебе чую, але я не боротимуся з цим, ніколи.
— Якщо ти зараз не спустиш пару, то спустиш її пізніше з кимсь іншим. І це буде твоя провина, бо все можна виправити зараз.
Він посміхнувся і випростався, не зводячи з мене погляду.
— Ти добрий друг, Ліне,— зізнався він.— Але трусиш не того куща. Я — вільний чоловік, Діва — вільна жінка, і саме так усе й має бути.
— Я висловив свою думку,— сказав я, продовжуючи висловлювати свою думку,— але не уявляю, щоб ти здався.
— Думка народжується, коли хтось здається,— знизав плечима він.
Я глянув на хлопця, намагаючись видивитися правду.
— Ти підготував цю фразу для Карли, еге ж?
— Так,— зізнався він, посміхаючись.— Але в цьому разі це правда. Я до цього не повертатимусь, Ліне, і буду вдячний, якщо ти теж облишиш цю тему. Я серйозно. І я нічого не маю проти Рендалла. Він гарний хлопець. Краще він, ніж якийсь покидьок.
— Зрозуміло,— мовив я і, як здалося, засмутився більше, ніж він.— Ходімо перевіримо, що там поробляє Карла.
Карла була на килимі з Дідьє: проводила сеанс зі спіритичною дошкою.
— Ой ні, я не можу продовжувати,— заявив Дідьє, коли ми зайшли.— Твоя енергія надзвичайно руйнівна, Ліне.
— Це одна з твоїх найкращих якостей,— мовила Карла.— Іди сядь отут, Шантараме, і побачимо, чи вийде знищити духів готелю «Амрітсар».
— У цьому місті забагато знайомих мені духів,— посміхнувсь я.— І до речі про духів, Дідьє, замовлений тобою ящик вина стоїть на столі Джасванта. Краще забери, доки той не поклав на нього око. Він обожнює червоне вино.
Дідьє зіп’явся на ноги й кинувся у двері.
— Моє вино! — на бігу волав він.— Джасванте!
Навін вийшов за ним, аби допомогти. Я підійшов до Карли, штовхнув її на килим, ліг поруч і поцілував.
— Бачиш, який я підступний? — сказав я, коли наші уста розімкнулися.
— Я точно знаю, який ти підступний,— розсміялася вона,— бо я ще підступніша.
Поцілунки без наслідків чи пояснення, поцілунки як подарунки: вони годували її, годували мене коханням.
У двері постукали. Це був Джасвант, а він так просто не приходив.
— Так, Джасванте? — мовив я, відхиляючись від Карли і дивлячись на нього у дверях.
— Якісь люди хочуть тебе бачити,— прошепотів він.— Вітаю, міс Карло.
— Привіт, Джасванте,— мовила вона.— Ти скинув вагу? Видаєшся підтягнутим.
— Ну, я намагаюся триматись у...
— Які люди, Джасванте? — запитав я.
— Люди. Хочуть тебе бачити. Лячні люди. Ну, принаймні жінка лячна.
Мадам Жу, подумав я. Ми з Карлою водночас підвелися на ноги. Я потягнувся по зброю. Карла фарбувала губи.
— Помада?
— Якщо гадаєш, що я зустрінуся з тією жінкою без помади,— заявила вона, поправляючи волосся перед дзеркалом,— то просто нічого не розумієш.
— Так, твоя правда... я нічого не розумію.
— Я маю звалити її, перш ніж завалити,— оголосила вона, обертаючись до мене.— Тож ходімо і завалимо її двічі.
Ми вислизнули з її кімнати у фойє до Джасванта. Карла йшла біля мене.
Кислота. Карла. Кислота. Карла.
Я тримав у руці ножа. Карла прихопила пістолета і вміла ним користуватися. Ми навшпиньки обійшли перегородку, щоб краще бачити стіл, і помітили двох