Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Або ні,— заперечила Карла, посміхаючись мені.— За жодних обставин.
— У будь-якому разі, він з нами не пропаде,— сказав я.— Не хвилюйся.
Блу-Гіджаб засунула коштовну шпильку в довгу тонку пляшку і закрутила той смертельний шпичак всередині. Заховала це ще в одну невидиму кишеню своєї спідниці.
— Мені вже час,— мовила вона, підводячись трохи непевно.
Ми з Карлою кинулися допомогти їй, але жінка не дозволила цього, виставивши руки, як анемони.
— Зі мною все гаразд,— сказала вона,— усе добре, алгамдулілла.
Вона випросталася, розправила спідниці й пішла з нами до Джасвантового столу.
Анкіта не було видно. Джасванта за столом теж не було, він під’їдав припаси зі своєї ж заначки. Він глянув на мене, з крихтами в бороді й печивом у руках.
— Де Анкіт? — запитав його я.
— Анкіт? — зойкнув він, наче я звинуватив його в тому, що він з’їв гостя.
— Коктейльний капітан. Де він?
— А, він. Гарний хлопець. Трохи сором’язливий.
Він поринув у транс, струшуючи печиво з бороди і дивлячись на його візерунок на підлозі.
— Скільки ти випив коктейлів, Джасванте?
— Три,— відповів він, виставивши чотири пальці.
— Повісь табличку з написом «Зачинено»,— порадив я.— Ти в хімічній подорожі. Де Анкіт?
— Сюди піднявся Рендалл, випив кілька коктейлів і повів його вниз, щоб показати авто. А що?
— Де Навін? І Дідьє?
— Хто?
Я обернувся до Блу-Гіджаб і Карли.
— Я можу відвести тебе до Анкіта,— сказав я.
— Ні,— випалила вона.— Я не зможу з ним попрощатися. Забагато разів я прощалась і більше не мала можливості сказати іще щось. Є інший вихід?
— Обирай,— мовив я.— Є кілька.
— Я сам проведу леді,— озвався Джасвант, достатньо нализавшись, щоб не боятися Блу-Гіджаб.— Мені не завадить прогулянка, щоб прочистити мізки.
— Блу-Гіджаб, може, ти хочеш, щоб ми теж приєдналися? — запитала Карла.
— Ні, прошу, краще, щоб я була одна. Набагато безпечніше боротися лише за себе, алгамдулілла.
— Доки не зустрінешся зі своїм чоловіком,— нагадала Карла.— А тоді ви будете разом і, може, навіть спробуєте щось щасливіше, як, наприклад, сімейна психотерапія. У тебе є гроші?
— Є все, що необхідно, алгамдулілла,— переконувала Блу-Гіджаб.— Ще побачимося, Карло, іншалла.
— Іншалла,— всміхнулася Карла, обіймаючи її.
Блу-Гіджаб повернулася до мене, й усмішка перетворилася на похмурий погляд.
— Того дня в авто я плакала через нас із Мехму,— розповіла вона.— Але також і через тебе плакала. Мені шкода, що твоя дівчина померла, доки тебе не було поруч, а я не могла розповісти. Ти мені подобався. І досі подобаєшся. Я рада за тебе. Аллагафіз.
— Аллагафіз,— відповів я.
— Бережи себе, Джасванте, гаразд? Будь насторожі. Бо ти ж ледь на ногах тримаєшся, чоловіче.
— Без проблем,— посміхнувся у відповідь той.— Охорону гарантовано. Я приплюсую це до твого рахунку.
Коли ми залишилися наодинці, Карла сіла за столом Джасванта. Її палець навис над третім вимикачем.
— Ти не посмієш,— пригрозив я.
— Ти ж знаєш, що я ще й як посмію,— розреготалася вона, натискаючи.
З колонок покотилася бганґра, і так голосно, що аж плечі ходором ходили.
— Джасвант це почує і змусить мене платити,— гаркнув я.
— Сподіваюся,— заверещала вона у відповідь.
— Ну добре, ти сама напросилася,— вирішив я, витягуючи її з Джасвантового крісла.— Час потанцювати, Карло.
Вона вилізла з-за столу, прихилилася до мене.
— Ти ж знаєш, що погані дівчатка не танцюють,— сказала вона.— Ти не хочеш змушувати мене танцювати, Шантараме.
— А ти й не маєш танцювати,— перекрикував я музику, відступаючи від неї на кілька кроків.— Усе нормально. Усе добре. Але я танцюю, якраз отут і ти можеш приєднатися, щойно з’явиться таке бажання.
Карла посміхнулась і трохи поспостерігала за мною, але потім почала рухатись і дала собі свободу.
Її руки й ноги перетворилися на морські водорості, що колихалися «4 хвилях стегон. Вона наблизилася до мене і почала обходити в танці, рухаючись колами спокуси, а потім хвиля спокуси вдарила мене, і Карла перетворилась на чорну кішку з зеленим вогнем в очах.
Погані дівчатка таки танцюють, як і погані хлопчики.
Вона посилала мені мрійливі хвилі музики, і я думав, що однозначно маю забрати ту мелодію у Джасванта і, можливо, його акустичну систему, аж тут утанцював у поштаря, який стояв на порозі.
Карла натисла вимикача, музика припинилася, залишаючи нас із шиплячим відлунням раптової тиші.
— Лист, сер,— мовив поштар, простягаючи мені блокнот на підпис.
На вулиці ще й досі стояла темна ніч, а до світанку лишалося недовго, але це ж Індія.
— Гаразд,— сказав я.— Лист для мене, так?
— Ви — пан Шантарам, а цей лист для пана Шантарама,— терпляче повторив він.— Тож так, сер, він для вас.
— Зрозуміло,— заспокоївсь я, підписуючись за листа.— Трохи запізно ви на роботі, ні?
— Або зарано,— зауважила Карла, ставши біля мене і перехилившись через плече.— Що привело вас сюди в цей неробочий час, поштарю-джі?
— Це моя спокута, пані,— зізнався поштар, запихаючи блокнота до сумки.
— Спокута,— посміхнулась Карла.— Безвинність дорослих. Як вас звати, поштарю-джі?
— Гітеш, пані,— повідомив він.
— Хороша людина,— переклала вона.
— На жаль, ні, пані,— відповів він, віддаючи мені листа.
Я запхав його до кишені.
— Чи можу я запитати, що ти маєш спокутувати? — поцікавилася Карла.
— Я став п’яницею, пані.
— Але тепер ти не п’яниця.
— Ні, пані, не п’яниця. Але був і знехтував своїми обов’язками.
— Як?
— Інколи я так напивався,— тихо зізнався він,— що накопичувалося кілька мішків з листами, бо я просто не міг їх доставити. Поштовий департамент змусив мене записатися на реабілітацію, а після її завершення мені знову дадуть цю роботу, якщо я доставлю всі затримані листи в неробочий час і вибачусь перед усіма ошуканими людьми.
— І це привело тебе сюди,— зрозуміла вона.
— Так, пані. Я почав з готелів, бо вони відчинені в такі години. Тож прошу, прийміть мої вибачення, пане Шантараме, за таке запізнення в доставці вашого листа.
— Вибачення приймаються, Гітеше,— водночас промовили ми.
— Дякую. Добраніч і доброго ранку вам,— сказав він, з понурим виглядом спускаючись сходами до свого наступного місця призначення.
— Індіє,— мовив я, хитаючи головою.— Я тебе люблю.
— А ти не збираєшся прочитати листа? —
