Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Ти маєш на увазі, чи не збираєшся ти його прочитати, правильно?
— Цікавість — це власна ж винагорода,— мовила вона.
— Я не хочу його читати.
— Чому ні?
— Лист — це лише набридлива Доля. Мені не дуже щастить з листами.
— Ну ж бо,— не здавалася Карла.— Ти написав мені два листи, і вони стали найкращими листами, які я коли-небудь отримувала.
— Я не проти їх писати, час до часу, але не люблю їх отримувати. Одне з моїх уявлень про пекло — це світ, де ти отримуєш листи не раз на тиждень абощо, а щохвилини, щодня, і триває це вічність. Це підстава для кошмарів.
Вона глянула на мене, а потім на куточок листа, що визирав з моєї кишені.
— Можеш прочитати його, Карло, якщо бажаєш,— вирішив я, віддаючи їй листа.— Зроби таку ласку. Якщо там є щось важливе для мене, ти розповіси. Якщо ж ні, то порви його.
— Ти навіть не хочеш дізнатися, хто його надіслав,— звинуватила мене вона, досліджуючи конверта.
— Мені байдуже, від кого він. Мені не щастить з листами. Просто розкажи мені, якщо там є щось важливе.
Вона вдумливо постукала конвертом по щоці.
— Він уже застарів, тож гадаю, що почитаю листа пізніше,— вирішила вона, ховаючи його в сорочку.— Потому як знайдемо Анкіта і переконаємося, що з ним усе гаразд.
— Анкіт у нормі. Він може постояти за себе. Він небезпечний комуніст, тренований палестинцями в Лівії. Я б ліпше повернувся у твоє шатро і переконався, що там усе як треба.
— Спочатку спустімося вниз,— посміхнулася вона,— а потім підемо туди.
Розділ 77
Ми пішли вниз, мріючи про гору, і ще до того, як завернули в арку за фасадом готелю, почули голоси Рендалла й Анкіта, які реготали.
Коли ми досягай лімузина з відкидним верхом, припаркованого під стіною, то знайшли Рендалла й Анкіта на задньому сидінні; Вінсон сидів на матраці між ними, а Навін сидів у кабіні водія разом з Дідьє.
— Ого,— сказала Карла, широко всміхаючись.— Як ви тут, хлопці?
— Карло! — заволав Дідьє.— Ти маєш приєднатися до нас!
— Привіт, Карло! — озвались інші голоси.
— Яка нагода? — поцікавилася Карла, нахиляючись до відчиненого заднього віконця автомобіля.
— Ми жаліємо себе,— повідомив Дідьє.— Нас усіх покинули чи трагічно роз’єднали, і ти можеш отримати надзвичайне задоволення від наших чоловічих мук.
— Покинуті? — глузувала Карла.— Et tu[154], Дідьє?
— Тадж сьогодні мене кинув,— схлипнув він.
— Уявіть,— відповіла Карла.— Вирізьблений коханням скульптора.
— Міс Діва теж мене покинула,— додав Рендалл.
— І мене,— повідомив Навін.— Вона сказала, що відтепер ми будемо тільки друзями.
— Я ніколи не закохувався,— зізнався Анкіт.— Ці пошуки ще не завершилися, але я сам уже давно, тож теж маю свої бульбашки смутку в келихах, які ми піднімаємо.
— Ранвей витурила мене з ашраму,— розповів Вінсон.— Я знайшов її і знову втратив. Вона сказала, що я маю пожити там з нею ще місяць. Цілий місяць. Мій бізнес зійде нанівець, чоловіче, якщо таке втнути. Вона цього не зрозуміла. Вона мене вигнала. Добре, що я знайшов цих хлопців.
Вони пили Анкітове знеболювальне у коктейльних келихах. Вінсон почав наповнювати чашу бульбулятора. Скляний резервуар був у формі черепа. У ньому плавала невеличка перламутрова змія-емблема.
Він запропонував мені, але я перевів цю забаву на Карлу.
— Якщо я зроблю це і скуштую знамениті коктейлі Анкіта,— мовила вона, відмахуючись,— то маю сидіти всередині того автомобіля, хлопці.
— Сідай між нами, Карло,— благав Дідьє.
— Агов, Ліне,— запитала мене Карла.— Де ти хочеш сісти?
— Я повитираю мотоцикла,— сказав я, знаючи, що їй чоловічий лемент у тому лімузині буде набагато цікавіший, ніж мені.— Ти відпочивай, а я приєднаюся пізніше.
Вона поцілувала мене. Навін вийшов з авто і притримав для неї дверцята. Вона залізла на переднє сидіння до Дідьє, але сіла обличчям до інших хлопців. Затуливши панель приладів подушкою, вона зручно вмостилася, дивлячись на хлопців і схрестивши ноги на сидінні.
Навін посміхнувся мені, сідаючи в авто, і зачинив дверцята. Рендалл увімкнув миготливі вогники з Джасвантової крамниці виживання і вручив Карлі один з Анкітових коктейлів. Вона підняла келиха.
— Джентльмени! — почала вона.— За «Бюро втраченого кохання»!
— За «Бюро втраченого кохання»! — вигукнули вони.
Якраз цієї миті у провулок зайшов Олег, його одвічна посмішка трохи скривилася. Він значно повеселішав, коли помітив вечірку в автомобілі.
— Клёво! Так добре тебе бачити, Ліне.
— Де ти був, чоловіче?
— Ці дівчата,— сказав він.— Ці Діви. Вони викрутили мене, наче боксерського рушника, чоловіче, а потім викинули геть. Я геть...
— Разбит,— підказав я.
— Разбит,— повторив він.— А на честь чого вечірка?
— Це щорічна зустріч втрачених коханців, і вони почали без тебе. Приєднуйся, друже.
Вони почали волати, свистіти, а потім заволокли Олега до автомобіля, де він розкинувся біля Рендалла, тримаючи коктейль.
Чекаючи на свою кохану, я підійшов до мотоцикла, залишеного біля найзручнішого виїзду з провулку. З-під сидіння дістав серветки і ніжно обтер свій байк.
Поки Карла реготала, а Дідьє вищав від сміху, я поговорив з мотоциклом і запевнив його, що мій помічник не самотній.
Я хвилювався через мадам Жу. Я недосить добре був з нею знайомий, аби знати, наскільки вона любила близнюків чи взагалі будь-кого. Але вони були нерозлучні впродовж багатьох років. Вона й так була ненормальна і схильна до помсти. Я хотів дізнатися, чи була вона зла і переможена, чи просто зла.
І тінь, з якої вона так любила час до часу матеріалізуватися, була в арці під нашим готелем — там, де Карла так душевно розважалася.
До світанку була ще година, і тоді священне сонце випалить вампіра, принаймні я сподівався. Я сів на відполірованого мотоцикла і викурив косяка, спостерігаючи за двома входами у провулок і реагуючи на кожен крок чи гуркіт транспорту.
Поки я міркував і хвилювався, раптом з реготом відчинилися передні дверцята автомобіля. Нетверезий Навін вивалився звідти і притримав двері з театральною елегантністю.
Карла швиденько вистрибнула і попрямувала до мене, рухаючись досить повільно.
Навін помахав на прощання, і хлопці в автоліжку теж почали гучно бажати нам гарної ночі. Рендалл опустив жалюзі на вікнах, готуючись до сходу сонця.
— Ти не проти, якщо ми посидимо тут,
