Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Він був вродливий, високий, розумний і хоробрий. Коли він підійшов, аби привітатися з Карлою, вишкіривши зуби, схожими на мушлі на ідеальному узбережжі, я побачив і зрозумів, чому Діва його так уподобала.

— Як ви, міс Карло? — запитав Рендалл, на мить схопивши її за руку.

— Зі мною все гаразд, Рендалле,— запевнила вона.— Є ковток спиртного, який можна виділити мені з твого добре укомплектованого холодильника? Вночі мені наснився кошмар, тож тепер хотілося б випити.

— Зараз буде,— відповів Рендалл, відчиняючи дверцята авто і дістаючи пляшку горілки.

— За душі померлих,— мовила Карла, зробивши два великі ковтки.— А тепер гайда воскрешати мертвих.

— А це випадково не воскресіння Деніса — Сплячого Баби, міс Карло?

— Саме так, Рендалле,— мрійливо відповіла вона.— Замість пробудження влаштуємо воскресіння, еге ж?

— З великим задоволенням,— посміхнувся він, хвилюючись через пережите нею, але радіючи, що Карла вже повернулась до людей.— За духовне воскресіння.

— І ніякого завчасного свідоцтва про смерть,— додав Навін.

Я спостерігав за індо-ірландським детективом, який розмовляв з Рендаллом, поки той готував авто, і намагався прочитати його думки: Рендалл цілих три тижні зустрічався з коханою Навіна. Мені подобався Рендалл, і Навін теж подобався, майже так само, як вони подобались один одному. Навін обійняв Рендалл а, а Рендалл обійняв Навіна. Усе здавалося щирим і якось збивало з пантелику: якщо справи підуть під укіс, то я не знатиму, кого з них бити.

— Я залишу тут свій байк і поїду з Рендаллом,— сказав Навін, коли ми з Карлою осідлали мого мотоцикла.

Ми їхали між атласними стрічками транспорту до колабського вулика зі стародавніх будинків біля причалу Сассуна. Ніч переповнилася запахами мертвих і напівмертвих морських решток, що слідували за нами по всьому причалу і відчувалися навіть біля веранди, де покоївся Деніс.

На вулиці зібрався цілий натовп. Величезні маршрутні автобуси орали поля розкаяних грішників, які розходилися хвилями голів і плечей, аби пропустити металевих китів.

Ми протиснулися майже наперед, де добре було видно веранду, на якій, як очікувалося, мав з’явитися Деніс після своєї довгої добровільної коми.

Люди тримали свічки й гасові лампи. Деякі тримали пучки ароматичних паличок. Інші читали молитви.

На порозі свого житла з’явився Деніс. Він оглянув широку веранду, неначе то була річка, викладена червоними кахлями, а потім звернув увагу на натовп прочан, що зібралися на вулиці, за кілька кроків.

— Вітаю всіх і кожного, тут і там,— почав він.— Під час смерті все тихо. Я був там і можу сказати вам, що там дуже тихо, крім випадків, коли хтось порушить твій кайф.

Люди почали гукати Божественному імена. Деніс зробив кілька непевних кроків. Юрба заволала і почала скандувати. Він перетнув балкон, спустився сходами на дорогу, а потім звалився посеред натовпу.

— Оце вже розвага,— мовила Карла.

— Вважаєш? — запитав я, дивлячись, як віруючі поливають сльозами Деніса, який знову прибрав горизонтальне положення.

— Та він ще підніметься,— відповіла Карла, підсунувшись до мене.— Гадаю, це шоу лише починається.

Деніс раптом сів, і натовп розійшовся в очікуванні його благословення.

— Нарешті,— гукнув він.— Я знаю, що маю робити.

— Що таке? — поцікавилося кілька голосів.

— Померлі,— пояснив Деніс, і голос його звучав дуже дзвінко посеред тиші.— Я мушу їм служити. Їм також потрібне своє духівництво.

— Померлі, Денісе? — запитав хтось.

— Винятково померлі,— відповів він.

— Але ж як їм служити? — здивувався хтось інший.

— Для початку,— звернувся до них Деніс,— міг би я викурити дуже міцний чилум? Повернення до життя руйнує мій кайф. Хтось може, будь ласка, підготувати мені чилум?

Десятки людей кинулися це виконувати, без потреби ускладнюючи завдання, доки Біллі Башу не присів біля полеглого ченця сну і не запропонував йому чилум.

Деніс затягнувся. Люди почали молитися. Хтось почав калатати у храмові дзвони. Хтось інший брязкотів сагатами[151], а слабкий голос цитував мантри на санскриті.

— Цей хлопець просто ходяче кіно,— зауважила Карла.

Вона зиркнула через моє плече на Рендалла, який стояв за півкроку позаду нас.

— Ти запам’ятовуєш це, Рендалле?

— Ще той спектакль, міс Карло,— сказав Рендалл.— Спонтанна канонізація.

— Треба віддати Денісу належне,— додав Навін.— Він живе у власному всесвіті.

Деніс зіп’явся на ноги. Прибув паланкін: його несли міцні молодики, пробиваючись крізь натовп з криками і бурчанням. Це був той самий катафалк, на якому несли мертвих до погребальних вогнищ, але його модифікували, щоб розмістити там крісло, обтягнуте срібним шкірозамінником.

Молодики поставили паланкін на землю, допомогли Денісу сісти у крісло, потім завдали його собі на плечі й понесли довгою дорогою до Брами Індії.

Деніс приязно посміхався, благословляючи підняті обличчя своїм чилумом.

— Обожнюю цього хлопця,— мовила Карла.— Ходімо приєднаємося до параду.

Ми поїхали разом з процесією крізь зелені вулиці аж до Брами Індії. Натовп лише збільшувався, бо барабанщики, і танцюристи, і трубачі виходили з домівок, аби приєднатися до маршу. У кінці людей, які навіть не знали, що взагалі відбувається, стало набагато більше, ніж тих, хто розпочав парад.

А коли ми під’їхали до вигідної точки огляду, Деніс опинився в центрі божевільного натовпу, який вітав його вдома після років мовчазної спокути, знаючи про це чи ні.

За сто метрів від нас, у кабінетах готелю «Тадж-Магал», налагоджували системні зв’язки чоловіки, які керували Верхнім Світом, вони обрали новий пробізнесовий уряд, за який голосували бідняки і сильні світу цього, і тепер цей уряд закидав сіті у нове море комерційної корупції.

За п’ятсот метрів від нас був Вішну — ватажок новоствореної «Компанії 307», названої на честь номера статті Кримінального кодексу Індії: замах на вбивство. Вішну керував Нижнім Світом, розпочавши з жорстокого вигнання мусульман зі своєї банди. Залишитися дозволили лише тим, хто розповів йому про Пакистан і про всі інші невдалі оборудки Санджая.

Абдулла зник після пожежі, й ніхто не знав, де він є чи що планує. Інші мусульмани з першої компанії розбіглися, знову збираючись у серці мусульманських базарів у Донгрі, та налагодили тісніші зв’язки з пакистанськими постачальниками зброї.

Бунти налякали місто, як і завжди відбувається: заклики заспокоїтися від великих і дрібних лідерів не могли вилікувати страху. Окрім страху громадської жорстокості, була ще холодна реалізація того, що таке насправді може трапитись, навіть у такому чарівному й повному кохання місті, як Місто-Острів...

Карла плескала в долоні в ритмі