Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Тут забагато,— насупився він, і я усвідомив, що образив його.
— Це все, що є в моїх кишенях, Домініку,— сказав я, наполягаючи, щоб він забрав гроші.— Якби було більше, то й те віддав би тобі. Я надзвичайно щасливий. Я тобі буду винен. Зателефонуй, якщо потрібна буде моя допомога, гаразд?
— Дякую, Ліне,— погодився він, запихаючи гроші в сорочку; його очі вже бігали: він вирішував, скільки часу потрібно, щоб дістатися додому після своїх обов’язкових об’їздів і розповісти про все дружині.
Він поїхав геть, і Карла рушила до аркового провулку, але я її зупинив.
— Агов,— розхвилювавсь я, притримуючи її за лікоть.— Мадам Жу має звичку вискакувати з цих тіней.
Карла глянула на новий день, що малював брудно-сірий обрій навколо будівель.
— Не думаю, що вона виходить за білого дня,— вирішила Карла, ступаючи вперед.— Це шкодить її шкірі.
Ми піднялися сходами до заблокованих дверей на нашому поверсі.
— Пароль? — гукнув Джасвант.
— Абсурд,— загорлав я.
— Ти що — бісовий екстрасенс, чоловіче? — відповів він, але барикада не зрушила.— Звідки ти можеш це знати?
— Відчини двері, Джасванте. Я привів із собою інфіковану дівчину.
— Інфіковану?
— Відсунь... барикаду... і відчини... двері!
— Баба, ти абсолютно не відчуваєш гри,— розчарувався він, відсовуючи мистецьку барикаду набік.
Він трішки відчинив двері, й Карла прослизнула всередину.
— Ви взагалі не схожі на інфіковану, міс Карло,— виспівував Джасвант.— Ви просто сяєте.
— Дякую, Джасванте,— відповіла Карла.— А ти нічим не запасався на випадок такої катастрофи?
— Ви ж знаєте нас, сикхів, пані,— сказав Джасвант, крутячи пасма своєї бороди.
— Трохи більшу щілину у дверях, Джасванте,— нагадав я, і досі намагаючись протиснутися.
Він відсунув ту штуку, я просунувся, і менеджер підгорнув усе назад.
— Які новини? — запитав мене він, стираючи пил зі своїх рук.
— Пішов ти, Джасванте.
— Зачекай-но! — серйозно звернувся він.— Я хочу знати, що діється на вулицях. Що може доповісти твоя розвідка?
— Моя розвідка? — здивувавсь я, намагаючись обійти його і дістатися своєї кімнати.
— Не так швидко,— наполягав він, блокуючи мені шлях.
— Що таке?
— Ти не відрапортував! Що там відбувається? Ти єдиний, хто був назовні за останні шістнадцять годин. Наскільки все погано?
Він був щирий. І справді хотів знати. Після анти-сикхських заворушень було таке, що люди ходили вулицями з відрубаними сикхськими головами в руках, неначе з торбами. Це була індійська трагедія. Це була людська трагедія.
— Гаразд, гаразд,— погодився я, підіграючи.— Погані новини, хоча залежить від того, як на це подивитись: я не бачив ніяких зомбі. Жодного, ніде, якщо не враховувати пияків і політиків.
— О,— мовив він, трішки розчарувавшись.
— Але хороші новини — місто заполонили ріки щурів і зграї ненажерливих собак.
— Добре,— сказав він, ляскаючи руками.— Я зателефоную своєму другу-парсу. Він роками діставав мене щодо цього Плану щурячої чуми. Він дуже зрадіє цим новинам.
Ми залишили його, коли він набирав свого друга-парса.
— За тобою оплата резервного охоронця,— нагадав мені він, поки набирав номер.— Я ж резервний, навіть попри те, що міс Карла повернулася з тобою. Я запишу це на твій рахунок.
Двері моєї кімнати були незамкнені. Всередині ми почули дивні звуки. Я тихенько відчинив двері. Дідьє лизався з Чару на матраці, доки Олег залишав свій запах на Парі й моєму дивані.
Той дивний звук, який ми почули,— то був Вінсон, що догори дриґом намагався грати на моїй гітарі. Він лежав на спині, а ноги були підняті на стіну. Ніхто нас не помітив.
Ми разом підійшли до дверей моєї спальні. На моєму дерев’яному ліжку розклалися Діва з Рендаллом. Вони пестили одне одного руками і вустами.
Я хотів відволокти Рендалла від дівчини, яку кохав Навін, але давати йому ляпаса було завданням Діви, якби таке знадобилося.
Карла потягнула мене за жилет.
— Ти цей апокаліпсис не розрулиш,— прошепотіла вона, виводячи мене за руку.
Ми повернулися до дверей її кімнати. Моє серце виривалося з грудей. Карла запхала ключ у замок, потім зупинилась і поглянула на мене.
Я ніколи не сприймав Карлу як належне. Але ключ був у замку, який відмикав двері до її бедуїнського шатра, і моє серце занадто переповнилось надією, щоб сумніватись. Я сподівався, що цілковита ізоляція міста і міні-сатирикон у моїй кімнаті дозволить їй відчинити своє шатро.
Вона посміхнулася, відчинила двері й ніжно підштовхнула мене всередину. Увімкнула приховані вогники і запалила в потрібних місцях ароматичні палички. Схопила мене за комірця жилета, поки я витріщався на знамена червоного та блакитного шовку над головою, і повела до краю свого ліжка.
Карла почала мене цілувати і використала свою перевагу, штовхнувши мене на ліжко, так що ноги лишилися звисати в повітрі.
Вона підсунула до ліжка тахту, сіла на неї і почала розшнуровувати один з моїх черевиків. Її пальці розплутали вузлики, потім розпустили шнурівки і зняли черевика. Він приземлився на підлозі гупнувши, а потім вона взялася за другого. Він гупнув на підлогу за кілька секунд.
Вона стягнула з мене жилет і футболку, розстебнула джинси і залишила мене без одягу.
— Знаєш, у чому твоя проблема? — сказала вона, оглядаючи мене.— Ти збудився більше, ніж треба.
— Це ти винна,— запевнив я, тримаючи руки за головою, на Карлиних подушках, у Карлиному бедуїнському шатрі.
— А хто сказав, що це провина? Просто інколи дівчина полюбляє провокувати.
Я знову нічого не розумів, але це було нічого. Мені дуже подобалося дивитися на ореол шовку над головою.
— Ти справді повернулася по мене? — не вірив я.— І пішла з вечірки для фетишистів, щоб мене знайти?
Вона стояла, розставивши ноги, тримаючи руки на стегнах.
— Я перепливу затоку Колаба-Бек заради тебе, любий,— зізналася вона, посміхаючись через моє збентеження.— Ну, гадаю, що можу попросити Рендалла приєднатися, бо не дуже добре плаваю, але я прийду по тебе, зайчику.
— Індуси не вміють плавати, як австралійці,— розповів я.— В Австралії
