Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Присутні підморгнули мені. Вони гадали, що це жарт, і, мабуть, чекали на кульмінацію.

Я потягнувся до майже порожньої книжкової полиці й дістав звідти томагавк.

— Просто повертайтеся до своїх справ,— сказав я, тримаючи томагавка.— Розслабтесь. Я пройдусь по кімнаті та позбираю зброю, бо не хочу, щоб хтось випадково поранився. Гаразд?

Вони знову мені підморгнули. Дідьє вдягнув на обличчя маску, але й він підморгнув.

— Ого,— проспівали Чару й Парі.

Я поклав зброю вуличних джунглів на своє дерев’яне ліжко і повернувся до кімнати, збираючи ножі, пістолета, два кийки й елегантного кастета. Останньою зброєю був Вікрантів набір метальних ножів, які я заховав за рогом балконної опори, неподалік місця, де сиділа Діва.

— Ти або трагічно параноїдальний,— зауважила Діва,— або трагічно передбачливий.

— У мене часу немає бути параноїдальним,— розсміявся я.— Забагато людей хочуть мене дістати.

Я запхав пістолет у кишеню жилета. Я не міг ховати його в апартаментах, бо не міг довіряти жодному з присутніх, якщо його знайдуть. «Погана карма — дозволити комусь загинути з твоїм пістолетом,— колись сказав мені Фарід, Фарід Посередник.— Це у переліку якраз під убивством когось власноруч».

Дідьє з Олегом мали власні пістолети, якщо потрібно. І був шанс, якщо все погіршиться, що це знадобиться. Бунтівники палять міські квартали Бомбея й інші індійські міста. А довкруж пожежі зімкнули коло озброєні ножами й кийками люди, які затіяли цю пожежу, чекаючи на втечу здобичі.

Я домовився з Домініком на наступну поїздку за дві години. Йому потрібно було з’їздити додому, поїсти, поспати і відрапортувати керівництву. Під час ізоляції міста кожен коп був на кожній зміні.

Я планував пропустити їжу й одразу перейти до сну, та коли моє житло наповнилося людьми, а матрац опинився на підлозі, то ніч перепланувала себе.

Я повернувся до вітальні й перебрав припаси Джасванта, накидані на стіл біля плитки. Однією рукою я зірвав банана з грона, а другою взяв мигдаль. Випив півкелиха з глечика меду. Потім розбив троє яєць у велику склянку, налив згори молока, всипав трохи куркуми і все це випив.

Дівчата за всім цим спостерігали.

— Фу-у-у,— мовила Чару.

Вона була гарненькою дівчиною. На мить моєму марнославному «я» захотілося пояснити, що потрібно повертатися на вулиці, а там нема де поїсти, куховарити ж нема часу. Але я був закоханий, і марнославство — та невеличка тінь гордості — не могла мене ослабити.

— Хочеш? — запропонував я, простягаючи їй склянку.

— Фу-у-у,— повторила Чару.

— Це якийсь фокус, чи що? — запитала Парі.

— Якщо ви полюбляєте фокуси, міс Парі,— заявив Дідьє,— то не шукайте нікого, крім Дідьє.

— Ого. Я хочу побачити всі твої фокуси, Дідьє,— зажадала Чару.

— Перетвори це на дійство, Дідьє,— додала Парі.

Все знову стало небуденно. Усі ненавмисно казали щось істотне. Я повернувся до спальні, закрутив у простирадло зброю і залишив на підвіконні, за комодом.

— А знаєш, якби це був фільм жахів,— сказав Олег, обіпершись на двері позаду мене,— то захована зброя була б точкою напруги.

— Ну, якби про це знав ти,— відповів я, запихаючи клунка подалі.— Тоді ти і став би точкою напруги.

— Дідько! — озвався він.— Ти коли-небудь грав у «Пошуки дракона» ? Люди божеволіють від цього у Москві.

— Я забираюся звідси, Олеже,— оголосив я, повернувшись до нього.

— Почекай,— випалив він,— ти забираєшся звідси? Я гадав, ніхто нікуди не піде. Ніколи не розділятися. Це перше правило тактики виживання під час шалених часів.

— Хай як дивно це прозвучить, але я залишаю тебе на чолі.

— На чолі чого?

— На чолі цієї кімнати, поки мене не буде.

— Гаразд,— міркував він.— Що мені з нею робити?

— Оберігай мої записники. Переконайся, що їжа рівномірно розподілене між присутніми. І якщо по мене прийде Карла, стережи її.

— Певен, що хочеш отак ризикнути зі мною? — запитав він.— Тепер я став точкою напруги, бо знаю, де зброя.

— Припини це, Олеже.

— Пробач,— посміхнувся він.— Але це дуже кумедно. Рендалл розповів, що в лабораторії неподалік проводили стрьомні експерименти, й один з об’єктів нещодавно втік. Це було в газетах. Дівчата нажахані до напівсмерті. Сьогодні мені може пощастити. А це дозволено, якщо на дивані?

Я дивився на нього, думаючи про охоплені вогнем будівлі й охоплених вогнем друзів.

— Цей погляд означає «так» чи «ні»? — посміхаючись, поцікавився він.

— А ти про це напишеш, Олеже, про сьогоднішні події?

— Звісно ж. Фіксую все, неначе та камера. А ти що — ні? Це досить незвичайна ситуація, і досить незвичайне зборисько людей. Я хочу сказати...

— Не лягай спати, Олеже. Будинки можуть загорітися, коли палять Бомбей. Це не жарт. Саме тому я не пив. Саме тому я не палив. Ситуація просто гівняна, і ти маєш залишатись у нормальному стані, поки я не повернуся.

— Не хвилюйся про рятувальний човен, поки я тут,— пожартував він.— Вони будуть на місці, коли припливеш назад.

— Ти нещодавно записав це, еге ж?

— Черт, да. Надзвичайно тобі дякую, Ліне,— мовив він.— Я справді це ціную.

— Якщо Карла повернеться раніше за мене, тримай її тут.

— Ображаєш,— запевнив він.— Ти вже казав про це.

— Я маю на увазі, що ти маєш охороняти її пильніше, ніж будь-кого і будь-що. Ти ж розумієш, правда?

— Я розумію,— вишкірився він.— Стає дедалі краще.

Я підійшов до комода й одягнувся для битви. Дідьє грав у «камінь-ножиці-папір» з Дівою. Чару й Парі намагалися пояснити правила Вінсону, який дивився на забагато рук, щоб їх розібрати. Рендалл стежив за рахунком з увічливим махлярством. Усі реготалися. Я вийшов до вестибюля.

— Невже знову треба відсунути цю бісову барикаду? — пожалівся Джасвант.

— Відчиняй, Джасванте.

— Там же бандобаст, ідіоте! За кілька годин прийде світанок, і тоді ти перетворишся на сидячу гуску.

— Качку. На сидячу качку. Відчиняй.

— Хіба не доходить,— терпляче провадив він,— що кожне відкриття барикади її ослаблює.

— Прошу, Джасванте.

— Якби мій друг-парс був тут, він би порадив рухому барикаду за таких непередбачених обставин, але...

— Джасванте, відсовуй барикаду, і якщо після мого повернення ти запитаєш у мене пароль, я найму ювеліра, щоб той написав його на твоєму кара[145].

— Через мій