Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— А в тебе є хоч трохи вже скручених косяків? — запитав я.

— Звісно, у мене п’ятірки, десятки, п’ятнадцяти!...

— Я їх візьму.

— «Їх» — це скільки?

— Усі.

— Чі, чі! Чоловіче, невже ніхто не навчив тебе мистецтва ведення бізнесу?

— Просто дай мені шмаль, Джасванте.

— Ти ж навіть не питав про її вартість, друже.

— Скільки вона коштує, Джасванте?

— Бісовий мішок грошей, чоловіче.

— Підходить. Загорни.

— Ну ось, знову. Ти ж маєш битися за ціну, або це вже не ціна. Ти ж дуриш мене, коли не торгуєшся, навіть якщо я все одно отримаю навар. Так усе має бути, чоловіче.

— То скажи чесну ціну, Джасванте, а я її оплачу.

— Тобі не доходить,— спокійно пояснив він, неначе навчаючи мавпу.— Ця гра для двох, і в неї грають, щоб знайти ту чесну ціну. Це єдиний спосіб визначити будь-яку ціну. Якщо ми всі не будемо цього робити, то прийде капець. Саме такі шкідники, як ти, все паскудять, бо готові заплатити будь-що за невідь-що.

— Я заплачу цю суму, Джасванте.

— Дозволь тобі дещо розповісти. Ти не можеш відмовитися від цієї системи, чоловіче, хай як би намагався. Торг є основою бізнесу. Хіба ніхто тебе цього не навчив?

— Мені байдуже, скільки це коштує.

— Нікому не байдуже, скільки це коштує.

— Мені байдуже. Якщо я не зможу чогось собі дозволити, то не хочу цього. А якщо хочу щось, то можу це собі дозволити, і байдуже, скільки це коштує. Саме для цього і є гроші, хіба не так?

— Гроші — це річка, чоловіче. Дехто з нас пливе за течією, а дехто гребе до берега.

— Досить цих старих сикхських приказок.

— Це нова сикхська приказка. Я її щойно вигадав.

— Загорни припаси, Джасванте.

Джасвант зітхнув.

— Ти мені подобаєшся,— зізнався він.— Я ніколи не повторю цього на публіці, бо не люблю виносити свої почуття на люди. Усі це знають. Але ти мені подобаєшся, і в тобі можна розгледіти деякі досить цікаві якості. Я також бачу деякі помилки в твоєму духовному мисленні, а оскільки ти мені подобаєшся, радо можу перелаштувати кілька чакр, так би мовити.

— Ти вже виголошував цю промову, хіба ні? — поцікавився я, забираючи два пакунки необхідних речей.

— Кілька разів.

— І як усе минулося?

— Я вмію говорити, Ліне. Одного разу я грав Отелло у...

— Приємно вести з тобою справи, Джасванте.

— Саме так! — сказав він.— Саме це я й намагався тобі донести раніше! Ти мені подобаєшся, розумієш, та коли ти поводишся, неначе дитина, а сам уже не дитина, то забираєш усю забаву з процесу бути дорослим, дійшло?

Прийшов час для музики. Він увімкнув музику бганґра.

Я заховав свої припаси, з’їв дві банки тунця; поки всідалася їжа, погострив два свої ножі, а потім віджимався і підтягувався, доки ніч не дозволила пересуватися містом.

Цілковитий бандобаст, чи ізоляцію міста, неможливо порушити за білого дня. Дурень, який з’являється на центральній вулиці опівдні,— це жертва, або скоро нею стане. Копи були налякані. Їх було замало, щоб зупинити людей, коли ті підуть воювати одне з одним, чи навіть захистити банки. Ізоляція істотно спрощувала ситуацію для копів: якщо ти на вулиці, то перетворюєшся на м’ясо.

— Я йду надвір, Джасванте,— незадовго до опівночі сказав я.

— Дідька лисого. Ця барикада залишається на місці.

— Я її зіпсую, якщо спробую відсунути,— пояснив я, підходячи до барикади.

— Нізащо! — мовив він, обходячи свого стола, щоб відсунути барикаду від дверей.— Це заплутана оборона. Мій друг-парс міг би зробити її кращою, якби був тут. Але вона підійде, щоб стримати зомбі.

— Зомбі?

— Саме так усе й починається,— не вгавав він.— Усі це знають.

Він відсунув витвір зі стільців і лав від дверей і прочинив їх: показалася тоненька шпарина.

— Тобі потрібен пароль,— вирішив він.

— Навіщо?

— Щоб повернутися назад. Щоб я тебе впізнав.

— А може, підійде: відчини двері.

— Я схилявся до чогось більш персонального.

— Якщо повернуся, а ти не відчиниш дверей, то я їх виб’ю.

— Як?

— Завіси ззовні, Джасванте.

— Завіси! — просичав він.— Мій друг-парс передбачив би це. Закладаюся, що його барикада проти зомбі просто ідеальна.

— Джасванте, просто відчини кляті двері, коли я повернуся.

— Повертайся, будь ласка, неінфікованим,— звернувся він, знову барикадуючи двері.

Ніч — це Істина, яка носить багряну мантію, і люди танцюють вночі зовсім інакше. Найбезпечніший спосіб пересуватися Бомбеєм під час перекриття міста, якщо тобі справді припекло кудись висунутися,— це їхати на задньому сидінні поліцейського мотоцикла.

Я знав гарного копа, який потребував грошей. Корупція — це податок, накладений на будь-яке суспільство, яке не платить людям достатньо, щоб ті самі з нею боролися. На блокпостах коп розповідав про мене, що я — перекладач-волонтер, який попереджає туристів не виходити вночі на вулицю.

І ми дійсно час до часу зустрічали збентежених туристів, людей з рюкзаками, не наповненими припасами, щоб забарикадуватися в готелі у місті привидів, і люди раділи побачити копа, та ще й з іноземцем.

Ми проїжджали більшість блокпостів на холостому ходу, відповідаючи на запитання вигуком і помахом, і я їхав мовчазним містом позаду копа з пістолетом, платячи йому погодинно, щоб він під час своїх об’їздів допоміг мені знайти Карлу. Я хотів бути з нею чи принаймні знати, що вона в безпеці.

Легенди пишуть кров’ю та вогнем, а вулиці були достатньо закривавлені, щоб створити нові легенди. Дорожній коп, який мене супроводжував, розповів, що біля мечеті Набіла спалахнули запеклі зіткнення. Кілька людей загинуло, а багатьох поранили. Мечеть не постраждала — жодна кахля не тріснула. Люди назвали це дивом, забуваючи, скільки пожежників постраждало під час порятунку святого місця.

— Разючі часи,— по-індійському висловився дорожній коп Домінік, гукаючи через плече, поки ми їхали зі швидкістю равлика порожніми вулицями.

— Разюче лячні, Домініку.

— Отож-бо! — розсміявся він.

— Спробуймо готель «Магеш»,— запропонував я.

— Про ці часи можна буде розповідати своїм онукам,— сказав Домінік, повертаючи до «Магешу» і вдивляючись у кожен безлюдний провулок крізь завіси тіней.— Про часи, коли по Бомбею вільно блукали привиди.

Ми не знайшли Карлу, але знайшли її авто. Коли до нього під’їхали, то побачили за кермом Рендалла,