Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Ходсон обережно скинув лотос зі столу.

Так, він, Ходсон, знав це краще за будь-якого англійця в Індії. Може настати день, коли неможливе зробиться можливим. Коли вся Індія, усі ці мільйони піднімуться за одну годину, і тоді кістки англійців білітимуть на сонці від Пешавара до Калькутти.

Ходсон вийшов з намету. Щось не давало спокою. Оця квітка?

Ніч була холодна. Слуга розпалив багаття. Від сусіднього болота тягло вогкістю.

Ходсон стояв і дивився. Бамбук, потріскуючи, розгорявся у вогнищі.

Хтось чужий підійшов до вогню, шанобливо вклонився і став погрітися.

Ходсон дивився на нього. Чоловік був високий на зріст, сильний. Трохи сутулячись, він стояв боком, напіводвернувши обличчя. Майже голий, він кутався у лахміття чорної шерстяної ковдри, яку в холоднечу носять на плечах кашмірські горці.

Під ковдрою у незнайомця була маленька індійська грілка — чангріс[8]. Незнайомець узяв з вогнища кілька вуглинок для свого чангріса.

Він не йшов. Стояв боком до вогню, і полум'я освітлювало його щоку й куточок рота. Він не повертав голови, наче не хотів, щоб саїб бачив його обличчя.

Незнайомець щось тихо говорив додвалю — погоничеві верблюдів.

«Хвора нога… Виразка біля коліна…» — долетіло до Ходсона. Так, щось про хвору ногу верблюда.

Ця незрозуміла мова і одвернуте обличчя… Глухе роздратування починало мучити Ходсона. Стривай, так це ж…

Чоловік біля вогнища стояв нерухомо, так само відвернувши обличчя. Здається, він посміхався.

Чи, може, це відблиск полум'я так нерівно грає на щоці?

Була глупа ніч. Ходсон хотів одвести погляд від багаття, як раптом полум'я — велике й сильне — шугнуло йому в вічі, ніби просто з неба.

Великий вогонь! Щось горить, десь зовсім недалеко, за селом.

«Та це ж бенгало колектора!» — здогадався Ходсон.

Полум'я палахкотіло перед ним, буйне, дике. Довгими язиками воно злітало вгору, наче говорило: «Дивися! Ось я… Я живе! Я не мовчу!.. Я мщу! Це моя відповідь!»

«… Ми не скорилися! — кричало полум'я. — Усе стане червоним… Ми не мовчатимемо!..»

Це була відповідь Ходсонові на те, що трапилося вдень.

Це було повстання.

Райоти підпалили колекторове бенгало, а ті, кого позганяли на роботу, розбіглися.

Ходсон почув тупотіння ніг, що бігли в різні боки, галас, вигуки… Він кинувся уперед.

— Панді!.. — почув Ходсон десь близько. — Панді!..

«Панді?..» І тут усе, в якомусь одному блискавичному спалаху, разом з'єдналося в свідомості Ходсона; червона квітка — вісник повстання. Панді — ім'я людини, що втекла з петлі, і оцей високий на зріст, сильний, коло вогню… Ось чому він ховав рот! Це був Панді, Панді!.. Де ж він?..

Ходсон повернувся до вогнища. Заметушилися слуги. Де він?.. Він зник. І сліду його не зосталося, — тільки розсипані з його чангріса вуглинки лишилися на піску.

Вісімсот кінних соварів і дві тисячі піхотинців у Міруті готові й чекають тільки знака. В Аллігурі — попереджені. В Агрі — готуються. Нана-саїб, бунтівливий раджа Бітхурський, збирає військо у Гваліорі. Ні з півдня, ні з півночі, ні зі сходу не буде допомоги саїбам.

А Делі, серце Індії? «До Делі далекий шлях», — говориться в індійському прислів'ї. До Делі було близько.

Ліс розступився і вивів Інсура на галявину. Двом знайомим пальмам, що сплелися вершинами, видно було, як переправляються човнами. Інсур зійшов на пагорок.

Світла і швидка Джамна ділилася тут на два нерівні рукави. Плавучий міст, настелений по човнах, вів на протилежний бік. Там, на другому боці річки, з самісінької води, здіймалися високі стіни з червоного каменю. Це був палац старого шаха, правителя Делі. За палацом — білий будинок європейської резиденції[9], а далі — будинки, канали, мусульманська мечеть, тісні вулиці базару, індуські храми і знову будинки.

Велике місто лежало на рівнині, на протилежному березі річки.

Стіна підковою оточувала місто, — кам'яною підковою на сім з половиною миль завдовжки, з глибокими прорізами воріт у п'ятьох місцях: Кашмірські ворота, Лахорські ворота, Кабульські ворота, Аймерські, Південні… Шлях до Кашміру, шлях до Кабула, шлях до Лахора — на північ, на захід, на схід, — усі шляхи Серединної Азії вели через це місто.

Це було Делі — стародавня столиця Індії.

Там, за високими темно-червоними стінами, у розкішному палаці доживав свій вік безсилий і згорблений дідусь Бахадур-шах — останній правитель з династії нащадків Тімура. Старший син Бахадура-шаха помер, і Ост-Іпдійська торговельна компанія заборонила шахові призначити спадкоємцем другого сина. Рада лондонських купців постановила: коли Бахадур-шах помре — не відновлювати більше стародавньої династії. Шах Делі вмирав без спадкоємця, і англійський резидент терпляче чекав тієї хвилини, коли він зможе, нарешті, переїхати з усією своєю рахунковою конторою із резиденції до палацу.

Ауранг-Зеб, Надір-шах — жорстокі завойовники Азії — ступали по каменях цього міста. Перси, афганці, махрати пройшли через нього. Делі колись називали Індрапутрою, сином грізного Індри, і був він гордістю індусів. Потім став Шеханабадом, оплотом мусульман. Арабські і тюркські архітектори будували його мечеті, план його славнозвісного палацу креслив сам шах Джехан