Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Уся тубільна варта втекла разом з ним, сер.

— І варта? Будь я проклятий!.. — Гарріс розстебнув комір кітеля: він задихався від люті.

— Посилити пости! — наказав він. — І запросіть до мене капітана Ходсона.

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..

Село відкрилося перед очима зразу, як це буває в Індії; зарослі бамбука непомітно змінилися бамбуковими кілками, натиканими в землю навколо загородок для худоби. Вкриті потемнілою соломою халупи обступили лісову поляну.

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!.. — Служник біг попереду, нарівні з конем.

Ходсон підвівся на своїй одноколці.

— Саїб, саїб! — Дітвора тікала геть, побачивши офіцерську упряжку.

Смуглявий англієць у білому парусиновому костюмі вийшов Ходсону назустріч. Це був містер Форстер, англійський колектор. Він тільки нещодавно поселився тут, у глухому селі Доеба.

Ходсон звелів зібрати селян біля круглого ставу, на сільському майдані.

Двома словами він пояснив колекторові, у чому справа. Треба будувати новий форт. Будування форту вимагає каменю, а камінь треба возити здалеку. Потрібні люди, і не тільки люди, — буйволи й вози.

Ходсон вийшов на майдан до ставу.

Райоти вже зібралися. Вони стояли нерухомо, опустивши голови, як завжди.

— Мені потрібно сорок душ, — коротко сказав Ходсон. — Молодих, щоб їм було не більше тридцяти. З возами і буйволами, — по парі на кожного.

Селяни тупцювали на лузі. Вони мовчали, але Ходсон помітив якийсь новий вираз на їхніх обличчях.

— Щоб сьогодні ж були тут, — сказав Ходсон. — Чекаю до вечора.

Райоти розступилися, пропускаючи когось. Старий Рунават, охоронець води[7], вийшов наперед.

Дід уперся ціпком у землю, — суху, що аж порепалася від гарячого вітру, від довгих днів засухи.

— Спека скувала нашу землю, — сказав старий, — як у твоїй холодній країні, саїбе, говорять люди, сковує землю мороз. Твердим каменем стала наша земля від жорстокого сонця. Ні плуг, ні мотика не беруть її. Але незабаром почнуться дощі. Небеса пошлють нам воду, пом'якшає земля, настане час розбивати її залізом і сіяти рис. Ти забираєш у нас людей, саїбе, хто ж засіє наші поля?

— Жінки залишаються, — коротко сказав Ходсон. — Жінки й підлітки.

Очі старого сумно закліпали, його сухе обличчя ще більше зморщилося.

— Так, саїбе, — сказав старий. — Жінки впряжуться замість буйволів у плуги. Діти на собі повезуть воду на наші поля, поллють і пересадять рис… Так, саїбе!

Він обернув до односельчан своє обличчя, суворе й хворобливе.

— Саїб вимагає людей, — сказав старий. — Треба дати йому людей, райоти. Саїб сильніший за нас.

— Сьогодні, ще поки сонце зайде! — повторив Ходсон. Він почув стриманий гомін. У голосах відчувалася глуха погроза. Кілька коротких вигуків, і — наче по чиємусь знаку — селяни замовкли.

«Надіються на щось! — зрозумів Ходсон. — Цю ніч вони сподіваються ще переночувати в селі, у своїх халупах, а вночі друзі й спільники допоможуть їм утекти в джунглі…»

Ходсон мав великий досвід.

— Усім, кому звелить староста, зібратись біля будинку колектора. Ночуватимете на подвір'ї Форстера-саїба, — сказав він.

Бенгало містера Форстера було на горбі, за селом. Будинок був великий, гарний, під фарбованою черепицею. Ходсон не пішов ночувати до Форстера. Задуха, нудьга, москіти під ситцевою запоною… Ні! Він звелів нап'ясти для себе намет на березі, біля в'їзду в село.

Двоє слуг розкинули намет, поставили в ньому похідний столик, стілець, постелили кошми. Хазяїн відпустив їх помахом руки. Він сів до столика.

Ну от, хоч щось, та зроблено. Люди будуть, буйволи будуть. Ще один маленький крок уперед. Можна написати серу Джону Лоуренсу: «Будування форту продовжується успішно».

Ходсон дістав сигару, закурив. Він відпочивав.

Хтось обережно підійшов до полотняного намету.

— Дозволь зайти до тебе, саїбе!

Це був слуга — класі. Класі переступив піщаний поріг. Він приклав долоню до серця і, схиливши голову, шанобливо вклонився.

— Дозволь потурбувати тебе, добрий саїбе!..

— Так! — нетерпляче сказав Ходсон.

— Подивися, саїбе, що я знайшов біля твого намету…

Він на долоні підніс до Ходсонового обличчя якусь темно-червону грудочку.

Це була квітка, — зім'ята, майже розчавлена.

— Гаразд. Іди, — сказав Ходсон.

Він кинув квітку на стіл. Подивився, розрівняв пальцем зім'яті, потемнілі на кінчиках пелюстки.

— Знову лотос! Червоний болотяний лотос.

Ось уже третій чи четвертий раз ця чудернацька квітка трапляється йому на шляху. Як таємний вогняний знак, вона мандрує по селах, по військових станціях.

У тубільний полк приходить посланець. Він приносить червону болотяну квітку — п'ятипелюстковий лотос. Старший офіцер — тубілець — передає квітку молодшому офіцерові, той — найближчому сипаю. Сипай передає сусідові, той — іншому, і так лотос проходить через увесь полк. Мовчки вони беруть його з рук товариша, розглядають і без єдиного слова передають далі. Коли лотос потрапляє до рук останнього сипая, той так само мовчки зникає й несе квітку до сусідньої станції. Там усе це починається спочатку.

— Що вони розглядають? Форму пелюсток? Які вони? Чи скільки? Чи, може, вся суть у квітці?.. Червоний колір — колір вогню, колір крові. Скоро проллється кров і все стане