Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Скоро, скоро! — підхопили ув'язнені врізнобій слова Чандра-Сінга.

— Скоро ми виженемо злого демона з наших міст і сіл!..

Лела не слухала більше. Вона тихенько пішла до себе. Вранці знову наблизилась до глиняної огорожі парії. Чандра-Сінг похитувався, сидячи на схрещених ногах, очі його були напівзаплющені.

— Чандра-Сінг! — тихенько покликала Лела. Недоторканий здригнувся, але очей не розплющив…

— Чандра-Сінг, ти пам'ятаєш Батму-Севані? — запитала Лела.

Недоторканий розплющив очі.

— Я її дочка, — сказала Лела.

— Де Батма? — швидко запитав Чандра-Сінг.

— Померла. Я прийшла сюди здалеку Великим Колісним Шляхом. Я шукаю батька.

— Твій батько вже. пішов звідси.

— Де він? — запитала Лела.

— До Делі далекий шлях, — загадково відповів їй Чандра старим індійським прислів'ям.

— Як мені розшукати його, Чандра-Сінг?

— Я скоро буду там, де він.

— Візьми мене з собою, Чандра!

Чандра-Сінг не відповів.

— Ти чула, про що я говорив з людьми вночі? — спитав він.

— Чула, — відповіла Лела.

— Що ти мені скажеш на це?

Лела вийняла з-під хустки невеликий вигнутий кинджал — материн подарунок.

— Мені ще небагато років, Чандра, — сказала Лела. — Але руки в мене міцні і удар певний.

Чандра-Сінг глянув в її уперте обличчя, в потемнілі від внутрішнього жару очі.

— Так, — сказав Чандра-Сінг. — Ти — дочка нашого Панді.

Важкі кроки почулися позаду них.

— Сховай кинджал! — швидко сказав Чандра-Сінг.

Лела озирнулась.

Два тюремники несли через подвір'я діжку з водою.

Лела швидко сховала кинджал під хустку. Від її квапливого руху біла хустка збилася на плечі, відкривши лоб і коси.

— О-о! — раптом сказав Чандра-Сінг і замовк, наче йому щось перехопило віддих: він побачив білу зірочку на Лелиному лобі.

Смугляві щоки дівчинки почервоніли. Вона промовила:

— Так, я низьконароджена.

Вона натягнула хустку з узорчатим візерунком до самих очей.

— Хто бачить цей знак, проганяє мене геть, — покірливо сказала Лела. — І ти… — вона не договорила.

— Ніхто не проганяє тебе, дівчино! — поспішно перебив Чандра-Сінг. — Ні, ні!.. Ти — дочка мого друга.

І він посміхнувся їй несподіваною доброю посмішкою.

— Не бійся нічого. Я виведу тебе звідси.

Відтоді Лела стала спокійнішою. Пембертони, мабуть, забули про неї. Маленький саїб, проходячи по двору джелхани, навіть не дивився в її бік. Чандра-Сінг обіцяв врятувати її від тюрми. Лела знову пригадала свої пісні.

Вечорами, вмостившись під стіною, на кам'яних плитах, що потроху втрачали денний жар, вона тихенько співала:

Полковник Гарріс був стривожений. Він застав у себе в солдатських лініях незнайомого чоловіка. Усі замовкли, коли Гарріс увійшов в приміщення артилеристів. Він побачив збентежені обличчя. Чужий стояв боком до нього і не обернувся, коли ввійшов полковник. Незнайомець був брудний, похмурий і не відповідав на запитання. Гарріс звелів затримати волоцюгу.

Полковник ішов до себе великими кроками через усю військову станцію. Щойно зайшло сонце; земля так розжарилася за день, що пекла йому ступні крізь тонкі підошви сандаль.

Крита водойма, за нею бамбуковий гай і круглі кам'яні будівлі, де зберігається зброя солдатів, — окремо від помешкань. А там, далі, — широка платанова алея і обабіч неї — гарні офіцерські будинки. Полковник ішов не дивлячись, йому давно обридли і ця алея, і гай, і будинки.

«Що значив цей несподіваний візит? Бракувало ще неприємностей у власному полку».

У Гарріса був поганий настрій. Невчасно він надумав забирати свою дочку Дженні із спокійного лондонського пансіону й перевозити її до Індії.

Капітан Генрі Бедфорд — старий друг полковника по індійській службі — обіцяв, повертаючись з Англії після відпустки, взяти Дженні з собою. Як тепер попередити Генрі? Писати вже пізно: лист до Лондона йде три місяці. А Генрі збирався відплисти в середині березня.

«Везти зараз із собою до Центральної Індії, у це пекло, дванадцятирічну дівчинку — яке безумство!.. Ні, сьогоднішня Індія — не місце для жінок і дітей. Ми не знаємо, що з нами самими буде взавтра».

Гарріс на ходу нервово закурив сигару. Він знову думав про нещодавні тривожні події…

Все почалося з Барракпура. Наче спалахи блискавки на ясному небі! Два полки на навчанні раптом відмовилися прийняти патрони. Хтось сказав сипаям, що папір, у який загород нуті патрони, змазаний забороненим жиром — чи то свинячим, чи то коров'ячим.

— Жир священної корови! — кричали індуси. — Ми не можемо до нього доторкатися. Батьки й діди наказали нам шанувати корову і не вбивати її ні для жиру, ні для м'яса… Торкнувшись патрона, ми втрачаємо касту…

— Сало поганої свині! — хвилювались мусульмани. — Коран заборонив мусульманину торкатися нечистої тварини. Цим ми опаганимо себе!.. Ми не зрадимо віри батьків і дідів!

Справа