Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська
Страшну торгівлю побачила Лела на майдані коло одного великого селища. Селянки вивели на базар своїх дітей. Доведені голодом до відчаю, матері продавали їх у неволю. Афганські купці ходили поміж рядами, придивлялися, обмацували дитячі худі руки, спини, незадоволено цмокали язиками.
— Поганий товар!.. Зовсім поганий товар!.. Вони перемруть у дорозі!.. — сердились купці.
А Лела йшла далі. Ніхто не подавав їй більше хліба. Вона шукала їстівних плодів у лісі, відкопувала в землі бульби дикого ямсу[6]. Сили в неї слабшали й слабшали, вона ледве ступала. «Чи дійду?» — думала дівчинка.
В одному селі Лела довго шукала, де б переночувати. Халупи були тихі, вікна забиті. В одній з них, на самому кінці села, хтось тихенько стогнав… Дівчинка переступила через поріг.
У хатині давно ніхто не жив: на глиняній долівці валялися черепки, тріски. Людей не було. Дві маленькі мавпочки вовтузилися в кутку, де колись розводили вогнище. Повиснувши на мідних прутиках, мавпочки кидали одна на одну жмутами соломи. Вони були люті, як люди: їм теж не було чого їсти. Усі плоди, усе коріння, усю їстівну кору у лісі давно з'їли люди. Одна, сердито загарчавши, шпурнула у Лелу глиняним черепком. Скрізь було сміття, запустіння, смерть. Тут не було чого робити. Лела хотіла вже йти. Знову почувся слабкий стогін, ледве чутний голосок. Купа соломи в кутку заворушилась, і з неї підвелася голова дитини.
На Лелу дивилися погаслі очі мертвяка, очі, що глибоко запали на почорнілому личку дитини. Голівка хитнулася на слабкій шийці і знову схилилася, — у дитини не було сили. Лела підійшла. Це був маленький хлопчик, років шести-семи. Лела взяла його на руки, — купка сухих кісточок, хлопчик був легший за кролика.
Лела поклала дитину на лаву.
— Хто ти, сестричко? — запитав хлопчик.
Більше він нічого не міг сказати. Лела розтерла в пальцях трохи м'якої їстівної кори і спробувала нагодувати його. Хлопчик через силу ковтнув кору і зразу ж віддав назад. Він уже не міг їсти.
Лела знайшла воду в глиняному відерці, змочила дитині губи. Полежавши, хлопчик почав говорити, поспішаючи, ледь чутним, слабким голосом.
Вони всі померли з голоду, всі, хто був з ним у хаті… Мати, старший брат, дві маленькі сестрички, батько… Він спочатку плакав, коли лишився сам, потім замовк. Він лежав у кутку на соломі і дивився у вікно. Скільки днів пролежав отак — він не знає. Гадюки шурхотіли в соломі, але не займали його, так тихенько він лежав. Тепер йому вже недовго жити, — він помре, як померли його сестри, його батько й брат…
— Ні, ні! — сказала Лела. Серце в неї боляче стиснулось.
Вона підмела підлогу в хатині, прибрала черепки, прогнала мавпочок. Охлялі і злі, вони могли скривдити дитину. Потім знову взяла хлопчика на руки, посадовила його на поріг. Вона принесла йому свіжої трави, квітів.
Хлопчик мляво посміхнувся до неї, перебираючи травинки тоненькими пальчиками.
— Іди, сестричко! — сказав хлопчик. — Іди, куди йдеш.
— Я візьму тебе з собою! — щиро пообіцяла Лела. Сльози підступили їй до серця. — Я візьму тебе з собою, ми підемо разом… Ми випросимо хліба.
Хлопчик ледве похитав голівкою.
— Я не можу йти, — сказав хлопчик.
— Я понесу тебе на руках!
— Ні! — хлопчик заперечливо хитнув головою. — Йди, сестричко, — сказав він. — Сама ти якось дійдеш. А я вже лишуся тут.
Хлопчик мав рацію. Ніщо вже не могло врятувати його, навіть коли б вона дістала хліба.
— Ти боса, сестричко? Візьми сандалі мого брата, он там, під лавою. Так тобі легше буде йти.
Дитина припала головою до бамбукового одвірка й замовкла. Лелі здалося, що він дрімає. Але коли через годину вона покликала його, хлопчик не ворухнувся. Він так і помер з відкритими очима.
Лела попрощалася з ним і пішла далі.
З кожним днем іти ставало важче. Усе частіше сідала дівчинка на землю, сиділа довго і дивилася на берег, на велику річку. Вона вже не завжди розуміла, куди йде і навіщо.
Саїби проїжджали мимо в легких двоколках, на арабських скакунах. Вони ні на кого не дивилися і мали такий вираз, ніби вся ця країна, не тільки земля, але й небо над нею — належали їм! Ніби вся Індія, все її золото, земля, люди, шовк і рис, і перли, — усе належало їм!
«Увесь світ належить нам! — ніби говорили ці пихаті обличчя. — А ви — брудні індійці, раби!.. Ви живете для того, щоб носити нас на ношах, няньчити наших дітей, сіяти для нас рис, вирощувати бавовну, копати землю, поганяти верблюдів, співати, просити милостиню і — подихати з голоду…»
Лела знайшла на шляху недоїдений качан кукурудзи і з'їла його увесь. Вона навчилася відрізняти їстівних мурашок від отруйних, збирала їх у долоню і їла. На серці в неї було тяжко, її нудило від голоду, ноги тремтіли.
Так дівчинка брела ще день, ще два… Як уві сні, йшла вона мимо великого ставка і зеленої огорожі якогось саду. Лела не знала, що це вже околиці Калькутти.
Біля живоплоту вона зупинилася. Сад був чудовий: прозорий басейн, квіти, зелене листя платанів. Великий білий будинок ховався в тіні дерев. На лаві біля огорожі сидів хлопчик — гарно вбраний, у білій куртці з атласним синім коміром. Але те, що хлопчик тримав у руках, було набагато чудесніше і за сад, і за квіти, і за фонтани. Лела вп'ялася
