Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Два тубільні полки довелося розформувати. І тепер роззброєні сипаї розбрелися по всій країні, каламутять народ на військових станціях…

Рушничний ствол блиснув серед перистого листя. Біля критого водоймища — кам'яна будка і вартовий.

— Чи все спокійно на посту?

— Усе спокійно, полковнику-саїбе.

«Спокійно»? А позавчора лейтенант Франк приніс йому хлібчик з таємничим візерунком. Хлібчик знайшли у третій роті… Ці хлібчики мандрують з полку в полк, із села в село. Що це означає, може, це умовний знак? Якщо спитати Лалл-Сінга, свого наїка, тубільного капрала, він посміхнеться, як дитя, і скаже, що ніколи в житті ні він не бачив ніяких хлібчиків з візерунком, ні батько його, ні дід, і що Гаррісу-саїбу, напевне, здалося все це після пляшки рому, або диявол нашептав, — хай буде тричі прокляте його нечисте ім'я серед людей!

— З благословення божого, Гарріс-саїбе, у нашій роті все спокійно!

«Усе спокійно»? А на сусідній станції ось уже дві ночі підряд горять офіцерські будинки. По всьому Верхньому Бенгалу офіцери другий місяць сплять з пістолетами під подушкою. Тубільні лінії ночами гудуть, як розтривожені вулики…

Полковник пожбурив сигару. Вдома, в Англії, ще нічого не знають, листи у Лондон ідуть дуже довго. І Бедфорд з Дженні, можливо, уже пливуть до Індії.

Місяць зійшов. Він освітив круглий кам'яний будинок, майже закритий величезним лапатим листям бананових дерев, склад зброї і тубільну варту біля складу.

Хто вартовий? При світлі місяця полковник побачив кругловиде веселе обличчя Лалл-Сінга, свого тубільного капрала.

— Усе спокійно на посту?

— Усе спокійно, полковнику-саїбе!

«Усе спокійно» і ця посмішка, за яку полковникові хочеться вдарити Лалл-Сінга в щелепу.

— На добраніч, Лалл-Сінг!

— На добраніч, полковнику-саїбе!

Полковник вийшов на головну алею. Праворуч за деревами світилися великі вікна офіцерського зібрання. Там молоді офіцери, очманілі від денної спеки, п'ють ром, пальмову горілку, грають у карти. Задуха, нудьга!.. Сьогодні у зібранні чекають новин: обіцяв приїхати капітан Ходсон. У Вільяма Ходсона завжди є якісь особливі новини.

Але полковник звернув до свого будиночка. У зібрання — потім. Спочатку треба допитати волоцюгу, якого спіймали сьогодні. Полковник звелів джемадару — тубільному лейтенантові — привести спійманого до нього в бенгало.

Вістовий приніс світильник і поставив на стіл. Сколихнулась очеретяна завіска веранди, мошка хмарами зароїлася навколо світла.

Полковник скинув кітель — душно. Сів у плетене крісло-гойдалку і, відштовхнувшись ногою, злегка розгойдав його.

— Ведіть! — звелів полковник.

Індійця ввели. Варта стала обабіч дверей.

— Ім'я!

Чоловік неясно промурмотів щось, не розтуляючи губів. Він дивився кудись убік з байдужим, тупим виразом.

— Звідки йдеш?

Знову неясне мурмотіння і тупий, нерозуміючий погляд.

Чалма у нього була пов'язана, як у мусульманина, вузлом з правого боку, але з-під мусульманської чалми виднілось довге волосся індуса.

— Мусульманин? — запитав полковник.

Чоловік заперечливо хитнув головою.

— Індуїст?

Знову неясне бурмотіння.

— Патан? Перс? — Полковник втрачав терпіння.

— Ні.

— Хто ж? Говори! — крикнув полковник.

— Землероб з гір, — байдуже відповів чоловік. Він показав руками кудись на північ.

Почувши цей голос, глухий, неясний, полковник насторожився. Чоловік говорив мовою урду, — цією мовою говорять по всій Верхній Індії. Але щось у його вимові було незвичайне, — Гарріс не міг вловити, що саме.

Він уважно розглядав індійця.

Той обережно перевів погляд, і на мить вони зустрілися очима — індієць і полковник, — наче помірялися силами. Смілива посмішка блиснула в очах індійця, він одвів очі.

«Небезпечний диявол!» — подумав полковник.

— Звідки йдеш? — ще раз різко запитав Гарріс.

— Здалеку! — Усе той самий невиразний кивок кудись на північ.

— Пенджаб?

Знову неохочий кивок головою:

— Так. Панчанада.

І знову полковник насторожився.

Волоцюга сказав не «Пенджаб», як говорять перси і корінні жителі П'ятиріччя, а «Панчанада», тобто «Країна П'яти Рік». Так називають П'ятиріччя індуси північно-західної Індії, що живуть у сусідстві з Пенджабом.

«Раджпутана!» — подумав полковник.

І по тому, як індієць стояв біля одвірка виструнчившись, полковник упізнав звичну солдатську манеру. Високий, ставний, широкоплечий, — таких селян набирали в Сінді, у Раджпутані, по всій Верхній Індії. Вони, як правило, дюймів на два вищі на зріст за солдатів-європейців, кмітливі в навчанні, терплячі в поході і дуже красиві на парадах.

А ця незрозуміла суміш одежі: чалма, селянська патка, безрукавка і брудне лахміття на стегнах!.. Гарріс ладен був присягнути, що це — шмаття солдатських штанів, які втратили форму і колір.

— Обшукати! — сказав полковник.

Голі волохаті груди під безрукавкою, злиденна селянська торба за плечима.

— Нічого! — сказав джемадар.

Індієць посміхався, дивлячись убік. І раптом Гарріс зупинив гойдалку.

— Дай мені торбу! — сказав він.

Торбина була порожня, кілька сухих хлібних кришок на дні, й нічого більше. Але полковник висмикнув смужку шкіри, що перев'язувала її, й підняв над головою.

— Сипай! Утікач! Ти втікач!

Смужка шкіри була ремінцем від солдатського підсумка.

На якусь мить обличчя сипая змінилося: стало боязким, настороженим. І знов цей удавано тупий вираз.

— Якого полку?! — кричав полковник.

Людина мовчала.

— Я тебе повішу, мерзотника! Чого ти