Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

Після афганців, персів, махратів прийшли британці. Місто притихло. Британці були скупі на слона й щедрі на смертні вироки.

Місто похмурніло. Затих гамір вуличних процесій, спорожніли крамнички на базарах. І Шеханабад, і Індрапутра стали історією. Велике місто терпіло британського полісмена біля стін мечеті і британського резидента біля стін палацу.

І все ж таки місто було величне. Воно таїло в собі силу.

Довго стояв Інсур на пагорку й дивився. Бійниці, башти, кам'яні заслони від бастіону до бастіону, парапети, прямовисні схили, рови…

Місто було велике й красиве. Башти його воріт дивилися на всі сторони світу. Гармати погрожували з кам'яних прорізів башт. У льохах Арсеналу, під подвійним кам'яним склепінням, зберігалися найбільші в Індії запаси пороху.

Інсур дивився на місто.

Він добре знав усі його завулки: два роки його полк — Бенгальський артилерійський — стояв тут у казармах, біля міської стіни.

Опівдні, коли панували спека і тиша, місто було мовчазне, як у глупу ніч. Мінарети Великої Мечеті потопали в прозорій від спеки блакиті; канали, викладені червоним вапняком, сонно несли воду; в цей час не крутилися жорна млинів; жодної душі не було видно на плавучому мості…

Позавчора, у таку саму лагідну годину, опівдні, полісмен біля Великої Мечеті віддер від мармурової стіни білу листівку, написану на цупкому індійському папері, який нагадував полотняну тканину.

«Індуси й мусульмани, повстаньте! — закликала листівка. — Повстаньте всі як один, виганяйте чужоземців із своєї країни. Вони топчуть закони справедливості, вони пограбували нашу Батьківщину. Піднімайтеся, молоді й старі, вчені і невчені, селяни й мешканці міст!..

Воїни, підпережіться поясом хоробрості, прикрасьте себе зброєю, виходьте на бій! Настала слушна година! Тепер або ніколи!..

Піднімайся, Індіє, на священну війну!.. Неси барабани й труби, знамена, громи й пісні!.. Ти переможеш, бо навіть зірки битимуться проти твого ворога».

Третій день солдатські приміщення біля північної стіни гудуть, як розтривожений вулик.

— Повстань, о Індіє, повстань!.. Умри за Батьківщину, за віру батьків! Сварадж![11] Бий своїх ворогів, добувай собі свободу і, вмираючи, бий вірно — на смерть!

Інсур дивився на міські стіни, на притихле місто. Надійні форти, бастіони, будинки в бійницях, кожний будинок як фортеця… Вісімдесят тисяч індусів у місті і стільки ж мусульман. Неприступні стіни, кам'яні мури, гармати, незліченні запаси бомб і ядер, вправні бомбардири, стрільці, сапери, найбільші порохові склади в Індії — і жодного британського солдата!..

Сонце пекло. Місто дрімало, як у гарячій колисці, в рівнині на другому березі.

Гарматний постріл пролунав у форті. Далеко по воді пішла луна: гармата форту Селімгур з острівка на річці повідомила місту, що вже південь. Інсур здригнувся, наче опам'ятавшись.

Форт Селімгур й гармати під самісінькими стінами палацу… У Селімгурі знають, Аллігур попереджений, у Міруті готові… Чотири полки своїх у Міруті, з них один кінний. Тубільний кавалерійський, кінні совари, надія повстанців. Од Мірута до Делі — кавалерії скакати усього півдня.

Інсур оглянувся і збіг з пагорба.

Річка була швидка й глибока. Інсур легко скочив з берега на міст і двічі натиснув ногою на хиткі дошки, наче випробовуючи міцність мосту. Він думав: чи пройде по мосту кіннота?

Наказ прийшов уночі, з гінцем із Агри. Полковникові постукали з тераси. Гонець подав наказ у вікно і поскакав назад.

«Тубільні полки збунтувалися в Міруті і рушили на Делі. Наказую: негайно виступити напереріз і перешкодити переправі через річку Хіндун».

— Одна тубільна рота лишається в лініях, дві у форті! — розпорядився Гарріс. — Решту зібрати на плацу, у бойовій готовності. Через годину виступаємо.

— Слухаю, полковнику-саїбе!

На обличчі Лалл-Сінга, тубільного капрала, засяяла усмішка. Полковник не став розгадувати, чим вона викликана. Важко дихаючи, він засовував до кожної кишені по пістолету.

До веранди підвели осідланого полковницького коня — Робінзона. Гарріс поспішив до освітленого димними смолоскипами поля.

«Усього двісті п'ятдесят британських солдатів у форті, — з досадою думав полковник. — Не менше сотні треба залишити на місці, решту — з собою. А індійців — шістсот чоловік!»

Він наздогнав у платановій алеї лейтенанта Франка.

Лейтенант сидів у сідлі по-молодецькому, як завжди, тільки занадто нервово сіпав плечем, натягуючи поводи. Гарріс зрозумів: Франк думає про те ж саме.

Гарріс не повірив очам: усі шістсот сипаїв уже зібралися на полі. У людей були збуджені обличчя; однак вишикувались вони в зразковому порядку.

— Сипаї! — звернувся до солдатів полковник. — Ваші товариші в Міруті зрадили присязі. Забувши про честь і совість, вони збунтувалися проти нашої королеви… Ваш обов'язок— провчити мерзотників!..

Полковник зробив паузу.

Солдати мовчали.

— Я надіюся на вас, мої вірні сипаї! Ви знаєте добре, що ми, саїби, сильні. Ви знаєте, що ми можемо, коли буде потрібно, заставити шибеницями увесь шлях від Мірута до Агри. Хто з вас хоче висіти на стовпі непохованим, лякати птахів і приваблювати злих духів? Я переконаний: ви розправитеся з бунтівниками, як вони на те заслужили!.. Солдати мовчали.

Полковник повернув коня. Він подав команду: «Крр-о-о-ком ру-уш!» — і завмер, прислухаючись.

Пролунав чіткий, рівний тупіт: сипаї рушили.

Полковник полегшено зітхнув.