Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

У повному бойовому порядку всі шістсот чоловік вийшли з воріт військової станції. Була друга година ночі. Східний край неба світлішав, до схід сонця було ще далеко.

Сипаї йшли мовчки. Роз'їзди британський солдатів прикривали загін по флангах. Гармати тяглися позаду.

«Обслуга при гарматах вся тубільна», — думає полковник.

За півмилі від станції шлях перетинала річечка. Переправа через неї могла затримати загін.

Ось уже видно було, як повертає дорога перед спуском до річки, як зеленіє невеликий лісок на її березі.

Раптом якийсь кавалерійський загін вискочив з-за лісу і повернув назустріч колоні.

Сипаї прискорили ходу. Вони йшли швидко, занадто швидко… І такі в них дивні, збуджені обличчя!

Вершники наближались. Високий на зріст совар скакав попереду, вже видно було його білу чалму і нахилені до сідла плечі…

Гарріс, ще не бачачи здалеку ні облич, ні мундирів, зрозумів: «Повстанці!»

— Дев'ятий полк!.. Аллігурці!.. Ми чекали на вас ще вчора! — кричав здалеку совар.

Голосні крики у відповідь… Полковник оглянувся: піхота майже бігла вперед.

— Стій! — крикнув він. Люди затупцяли на місці.

— Вогонь! Жодного пострілу.

— Вогонь! — заревів полковник. Сипаї не слухались команди.

— Лалл-Сінг, сюди!

Лалл-Сінг під'їхав до полковника на своєму худому гнідому конику.

— Чому вони не стріляють, Лалл-Сінг?

— Не взяли патронів, саїбе. — Радісна посмішка розцвіла на обличчі Лалл-Сінга.

— Сипаї, до мене! — кричав високий на зріст вершник у білій чалмі. — Переходьте до нас, аллігурці!

Він був зовсім близько. Гарріс уже ясно бачив на ньому світло-синю форму совара. Але замість високого ківера на голові у вершника була біла чалма, зав'язана за мусульманським звичаєм.

«Магометанин? А втім, вони зараз усі заодно: і мусульмани, і індуси… Проклятий бунтівник!» Полковник вистрілив.

Совар припав на мить до шиї коня і зразу ж випростався.

— До мене, сипаї! — кричав совар. — Мірут повстав!.. Наші кінні полки йдуть на Делі. Уся піхота, всі кінні солдати, всі каноніри, усі сапери, усі мінери разом з нами!.. Владі саїбів кінець!..

— Ха-ла-а! — дружно відповіли аллігурці. Перші ряди посунули вперед.

— Переходьте до нас, сипаї! Індуси, мусульмани, махрати! Хіба ми всі не брати одного дихання? Хіба наші батьки в селах не б'ються разом з нами?

— Бхай банд! Брати!.. — Підкинувши рушниці, ламаючи ряди, сипаї з радісними криками кинулися вперед.

— А ви, каноніри? — кричав совар. — Чого ви чекаєте? Щоб полковник засік вас на плац-параді? Щоб саїби розорили ваші оселі?

— Бхай-банд!.. Браття! Вперед!..

Кінні каноніри, обрубавши посторонки, з шаленим криком поскакали вперед, переганяючи піхотинців.

— Стій!.. Ані з місця!

У відповідь засвистіли сипайські кулі.

— Вогонь по саїбах!.. — командував совар. — Гармати котіть до нас!..

Сипаї насіли на кількох британців, які скупчилися навколо покинутих гармат, з криками перекотили їх на свій бік.

Британці, відстрілюючись, розсипалися вздовж дороги.

Полковник кивком голови покликав до себе Франка.

— Назад у форт! — наказав він.

Лейтенант від'їхав; коротка команда стихла — і британські стрільці зімкнулися навколо обох офіцерів.

— В Аллігур, — сказав Гарріс. — Будемо пробиватися назад до Аллігура!..

Це ще було можливо. Британці мали коней, солдати були добре озброєні й уперто відстрілювались.

І раптом лейтенант Франк торкнув Гарріса за рукав.

— Дивіться, полковнику! — сказав Франк. Він показував у бік Аллігура.

Гарріс приклав до очей підзорну трубу. Уже розвиднілось, перші промені ранкового сонця лягли на рівнину. Гарріс помітив якийсь рух у лівій башті форту.

Найбільша гармата повільно повернулась, хмарка диму піднялася над фортом, гул гарматного пострілу струсонув повітря.

Гармата стріляла по дорозі.

Гарматне ядро, не долетівши, упало в лісі, за ним — друге, третє.

— Це по нас! — сказав Франк.

Гарріс не відривав від очей підзорну трубу. Чорні постаті метушилися навколо гармат. Це Темал, напевно, або Накхан — найкращі його солдати, найдосвідченіші бомбардири! Він сам залишив їх у форті.

— Зрадники! — сказав Гарріс. — Зрадили британську королеву!

Гарматний снаряд упав зовсім близько і розірвався, здійнявши до неба стовп землі.

Кільце сипаїв знову зімкнулося. Дві кулі, просвистівши біля самого вуха, мало не зачепили полковника. Франк під'їхав до нього.

— Треба відступати, — сказав Франк.

— Ні! — відповів Гарріс.

Він чув, як часто заляскали кулі по листю сусіднього дерева. Сипаї підступали ближче, він бачив їхні обличчя, лютий блиск очей. Молодий індієць пробився з натовпу до полковника. Індієць був блідий.

— Тікай, саїбе! — сказав він. — Сипаї застрелять тебе. Тікай!

— Мовчи, Мунгаре! — загаласували в юрбі. — Кого ти жалієш? Він двох твоїх земляків минулого тижня засік до смерті.

Індієць сховався в юрбі.

— Він утече! — закричало кілька голосів. — Він утече й збере своїх саїбів проти нас.

Полковник стиснув у руках пістолет.

— Хіба ти не знаєш, Мунгаре, — повільно промовив він, — хіба ти не знаєш, що британці ніколи не тікають? — І полковник в упор вистрілив у індійця.

— Даремно, полковнику, — сказав Франк. — По-моєму, порада хороша. Дивіться!..

Великий загін кіннотників виїжджав з лісу. Тепер, серед дня, ясно було видно табір повстанців, який широко розкинувся на протилежному березі річки. Позаду був Аллігур. Залишалися майже непомітна стежина у джунглях і бистрі коні, які ще могли