Небезпечний утікач - Емма Йосипівна Вигодська

— Порада хороша! — повторив лейтенант Франк.

Але полковник уже сам повернув коня, і вони поскакали.

За лісом розкинулось кукурудзяне поле, потім почався рідкий чагарник. Полковник скакав через поле навскіс.

Куля, просвистівши мимо, зачепила ремінець на білому пробковому шоломі полковника.

Гарріс нервово хльоснув свого могутнього гнідого Робінзона. Кінь поскакав швидше.

Скоро Гарріс почув, що хтось наздоганяє його.

Це був Лалл-Сінг. Він щосили бив острогами свого худого коника.

— Стій, саїбе! — кричав Лалл-Сінг.

Гарріс притримав Робінзона.

— На цьому коні тебе пристрелять! Візьми мого.

Лалл-Сінг спішився й підвів до полковника свого коня.

Сипай посміхався. Давно мріяв Лалл-Сінг погарцювати на такому коні. Чудового полковницького гнідого Робінзона знали навіть у Мі-руті. Радісна посмішка сяяла на смуглявому обличчі сипая.

Розгадувати, що означає ця посмішка, у полковника не було часу. Він оддав індій¬цеві свого Робінзона, а сам скочив на худого Лалл-Сінгового коня.

— Дякую, Лалл-Сінг, — сказав полковник і поскакав далі.

«Невже ця тварюка все-таки віддана мені?» — думав він.

Дві кулі, наче у відповідь на питання, просвистіли коло самого його вуха.

Гарріс втягнув голову в плечі.

«Мене сипаї впізнають і зблизька, і здалека, на будь-якому коні, — з досадою подумав він. — Даремно все ж таки віддав я свого Робінзона».

Кінь мчав його через поля, незнайомим шляхом. Гарматна стрілянина чулася здалеку, потім запахло димом: десь поблизу горіли джунглі.

Британські стрільці розсипались по полю. Франк давно відстав.

Сонце підбилося високо; спека й спрага мучили полковника.

Скільки вже годин провів він отак у сідлі, Гарріс не міг би сказати.

За бамбуковими заростями розкинулася широка бруківка. Полковник погнав коня по шляху. Попереду він побачив пасмо невисоких голих горбів, за горбами блиснула світла смуга річки.

«Та це ж шлях на Делі», — упізнав Гарріс.

Він, мабуть, зовсім втратив розум, коли не бачив, куди мчить його кінь. Гарріс спробував визначити час за сонцем. Було вже, очевидно, години три пополудні.

Нестерпно хотілося пити.

Де взяти води? Наполовину висохлий став виднівся попереду біля шосе, — не став, а стояча калюжа між глинястих берегів. Напитися з калюжі? Ні! Гарріс вдарив острогами коня. Вперед!

Попереду Делі. Стародавня фортеця, резиденція шаха, старе укріплене місто. В Делі — міцний тубільний гарнізон, чудові стрільці, сапери, найкраща в країні артилерія. В Делі — незчисленні запаси ядер та пороху. Невже делійський полковник Ріплей відмовить йому в батальйоні стрільців, щоб поставити на коліна аллігурських бунтівників? Гарріс немилосердно колов острогами гніду конячину.

Хмаринка куряви знялася попереду. Хтось скакав назустріч.

У придорожньому селищі — тиша. Дим не кучерявиться над очеретяною покрівлею. Наче все село раптом піднялось і пішло, — все, до останньої людини.

Хмаринка куряви ближче й ближче. Зустрічний вершник мчав клусом. Гарріс уже бачив трикутник леопардової шкури на високій уланській шапці і запінену морду коня.

Улан підскакав і різко осадив коня.

— Назад! — кричав улан. — Вертайте назад, полковнику!

— Що таке? — запитав Гарріс, сторопівши. — Що трапилось?

— Делі взяли, — сказав улан. — Зайняли повсталі полки.

Він спішився і, підбігши до калюжі, з відчаєм занурив у брудну воду обличчя й руки.

Тільки тут Гарріс побачив плями крові на мундирі, подертий рукав.

— Без єдиного пострілу! — сказав улан. — Без опору.

Гаррісу здавалося, що він марить.

— Делі? Найкращу фортецю в країні без бою віддали бунтівникам? А як же славетний форт і гармати? Три полки? Арсенал? Бастіони?

— Усе віддали! — сказав улан. Він уже витирав обличчя полою красивого білого мундира. — Перші повстанці виступили з Мірута ще вчора опівночі. Всі села на шляху піднімалися і йшли за ними. До ранку були під Делі. Пройшли по плавучому мосту… Митного урядовця — у воду! Варта салютувала біля-воріт. Ворота навстіж. Чотири тисячі тубільних солдатів та тисячі півтори селян вільно увійшли в місто.

— А гарнізон? Полковник Ріплей?

— Ріплей убитий! — сказав улан. — Свої ж сипаї пристрілили. Гарнізон увесь з повстанцями. Обнімались як брати. Жодного британського солдата у важку хвилину не виявилося в Делі.

Улан уже повернувся до свого коня. Він нахилився і так само розгублено брудною рукою у мокрому рукаві підтягнув коню попругу.

— Одне тільки встигли зробити наші: висадили в повітря Арсенал. Два молоді лейтенанти. Напевне, загинули.

— А майор Аббот? А його тубільні стрільці? — Гарріс не міг опам'ятатися.

— Майор Аббот утік, піхтурою по Курнаульському шляху, кинув і коня, і зброю… А його тубільні стрільці зараз розстрілюють в кордегардії своїх офіцерів.

Улан помітив, як раптом зблідло полковникове обличчя.

— Почекайте, полковнику, я зараз вам допоможу.

Він зачерпнув води з тієї самої калюжі і, знявши з Гарріса шолом, облив його голову брудною водою.

— Їдьмо назад, полковнику! — сказав улан. Обоє скочили в сідла і риссю пустили коней назад по безлюдному шосе.

— Тепер нам треба подумати, як би його ще завидна дістатися до Курнаульського шляху, — сказав улан.

Ще ніхто не знав, що сталося в Міруті, а вже з ночі усі в Делі