Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Хто її знайшов? Нічний сторож?

— Ні, Ліне, її знайшла Карла.

— Карла?

— Вона сказала, що мала пізню зустріч з Лайзою у вас у квартирі. Коли вона прийшла, то двері були відчинені, тож Карла зайшла всередину і знайшла Лайзу. Вона повідомила сторожа, а той викликав «швидку» і поліцію.

— Карла?

Земля задрижала, неначе хвилі перекочувалися через дамбу й виливалися на дорогу, буркочучи таємниці.

— Так. Це був жахливий шок, але як то кажуть англійці, Карла була непорушна як мур.

— Що... що ти казав?

— Поліція допитала Карлу... дуже грубо, маю сказати. Я порадив їй виїхати з міста хоч на деякий час, але вона відмовилася. Саме Карла і допомогла батькам Лайзи впоратися з горем.

— Коли ти востаннє з нею розмовляв?

— Востаннє? Учора. На честь Лайзи була невеличка служба в афганській церкві, й вона була там.

— Служба на честь Лайзи? Навіть попри те, що Лайза померла?

— Так. Карла все організувала.

Це вже було занадто — забагато ударів водночас: занадто довго чекати на дзвоник і шукати безпечний куток.

— Карла організувала?

— Узагалі-то, вона влаштувала все сама. Коли вона розповіла про цю ідею, я запропонував допомогти, але Карла сама за все взялася.

— Хто ще там був?

— Її друзі з галереї, кілька людей з «Леопольда», Кавіта, Вікрам, Джонні Сигар з дружиною, Навін Едеїр і Діва Девнані, Зодіаки Джорджі та Стюарт Вінсон зі своєю норвезькою дівчиною. Батьки Лайзи вже виїхали з міста з її тілом, тож це була тиха подія.

— Хто виголошував промову на честь Лайзи?

— Ніхто. Ми просто мовчки сиділи, а потім один по одному вийшли з церкви.

Учора я повинен був бути там, з іншими, хто любив Лайзу. Але вчора я витріщався на відрубану голову біля дороги. Учора високий худорлявий зв’язковий з аеропорту застерігав мене не їхати додому.

«Для тебе небезпеки немає»,— сказав він. Я не звернув уваги. Я не збагнув, на що він натякав. Він завагався після перших слів лише на мілісекунду: для тебе... небезпеки немає.

Він казав, що в небезпеці не я, а хтось інший. Він знав? Він уже знав, що Лайза померла, коли познайомився зі мною в аеропорту?

А потім я згадав сльози Блу-Гіджаб і її сум, і довгий мовчазний погляд, коли ми прощалися в аеропорту. Чи знала вона про Лайзу?

Це сталося кілька днів тому. Санджайська компанія точно знала — вони знають про все, що відбувається на їхній території. Мабуть, Санджай хвилювався, що я якось дізнаюся про Лайзу в аеропорту і втрачу контроль. Він відправив цього худорлявого чоловіка на той раз, якщо я дізнаюся про Лайзу і поставлю завдання під загрозу.

— Ми з Навіном Едеїром трохи порозкопували,— повідав Дідьє, роздивляючись мене.

Чи то земля рухалася, чи то коліна мене не тримали, наче я повернувся на палубу «Мітратти». Я не міг зосередитися на словах Дідьє. У моїй голові превалював шум океану. Лайза. Лайза. Лайза.

— Ліне?

— Вибач, що?

— Я перевіряв деякі факти з Навіном.

— Які факти?

— Неможливо визначити, як саме рогіпнол потрапив до Лайзи, але ми дізналися, хто його постачав.

— Справді? Як?

— Ми дослідили пігулки з шафки доказів, і вони мали досить примітні позначки.

— Ви вкрали поліцейські докази?

— Ні, звісно ж, ні. Я купив поліцейські докази.

— Так тримати. Чия це була партія?

Він завагався, примружився на мене, і павутина занепокоєння затягнула обличчя Дідьє.

— Чия вона?

— Конкенона,— зітхнув він.

Мокрий вал знову прокотився через вулицю. Я міцніше вхопився за дамбу, щоб не впасти. Важко було сказати — чи то мені паморочилося, чи то світ був нестійкий. Усе було розладнане.

Я оглядівся навколо, намагаючись прояснити думки. На нічному небі ще не з’явився молодий місяць. Зорі здавалися блідими міськими вогнями. Позаду нас косяками проходили машини, неначе риба попереду нас у затоці.

— Що... ти сказав?

— Коли з’являється цей наркотик, завжди підозрюють зґвалтування,— м’яко зізнався він.— У поліцейському звіті про зґвалтування не йшлося. Я... подумав, що ти маєш про це знати.

Я поглянув на хвилі, що плюскотіли й розбивалися об каміння біля підніжжя дамби, хвилі відчищали мушлі та плавникові гілочки з кам’яних зубів і втішали гранітні плечі терпінням, пом’якшеним морем.

Хвилі реготали. Хвилі захлиналися сльозами. Та славетна жива секунда минулася, як вітер, і море, і земля: хвилі реготали і захлиналися сльозами, гукаючи мене. Я стрімко падав. Мені потрібно було взяти себе в руки. Я мав себе контролювати. Мені потрібен був мотоцикл.

— Я маю поїхати додому,— вирішив я.

— Звісно. Я поїду з тобою.

— Дідьє...

— Ліне, ну чому ти завжди борешся з любов’ю? Це справді твій величезний особистий недолік.

— Дідьє...

— Ні. Коли друг хоче зробити щось із любові, ти мусиш йому дозволити. Ну що ж таке любов, як не це?

Ну що ж таке любов, як не це?

Слова звучали в голові, поки ми їхали в таксі, а стихли тільки тоді, коли авто зупинилося біля будинку, і я зайшов до нічного сторожа, щоб розпитати про Лайзу.

Він плакав за нею і за тим, якими були ми для нього — завжди щасливі, добрі та щедрі під час кожного фестивалю, та й будь-коли.

Коли він заспокоївся, то розповів, як Лайза повернулася о першій годині ночі на чорному лімузині з двома чоловіками.

Один з них повернувся до автомобіля десь за п’ятнадцять хвилин і поїхав геть. Другий же вийшов десь за годину. Карла прийшла за кілька хвилин і викликала сторожа.

— Ти впізнав того чоловіка?

— Ні, сер.

— Які вони?

— Один іноземець. Він пішов перший. У нього був гучний голос. Він користувався двома палицями і кричав від болю, наче мав зламану ногу.

— Або мав два свіжих поранення в ногу,— припустив Дідьє.

— Конкенон. А другий чоловік?

— Я так і не роздивився його обличчя. На вході й на виході він відвертався, а також затуляв рота носовичком.

— У нього був автомобіль?

— Ні, сер. Він пішов дуже швидко в напрямку «Нейві-Клабу».

— Ти записав номер лімузина?

— Так, сер.

Він перевірив у журналі й надав мені номер.

— Мені так шкода, сер. Я мав...

— Твоя робота