Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Це вперше, відколи я знайшла Лайзу. Довгий час я була неприємно-оніміла і неначе в багряному тумані. Звісно ж, ти б їй не зашкодив. Я б не кохала тебе, якби це було можливо.

Карла розвернулася до моря, вітер відкрив її обличчя сонцю. Легкий бриз малював на паралельних хвилях у пащі затоки нотний стан морської музики з пінистими нотками.

— Карло, що в біса сталося? Як ти думаєш, що тоді сталося?

— Я ж сказала, що ще не знаю. І де в біса був ти?

Де ж був я?

Клац-клац. Відрубані голови. Блу-Гіджаб.

— Я був на завданні. Ти щось чула від Абдулли?

— Ні, але в нього є мій номер, і він завжди телефонує, коли повертається до міста.

— В Абдулли є твій номер?

— Звісно.

— У мене немає твого номера.

— Ти не користуєшся телефоном, Шантараме.

— Суть не в цьому.

— А в чому ж суть?

— Ну...

— Я не повернуся до Ранджита,— швидко мовила вона, не посміхаючись.

— Що? Тобто — добре, але що це значить?

— Я вже забронювала номер у «Таджі».

— У «Таджі»?

— Речі привезуть увечері.

— Ти не повернешся додому, до Ранджита?

— Дозволь сказати тобі: якщо збираєшся зробити хід, Шантараме, то це твій шанс.

Найгіршим у коханні до жінки, яка розумніша за тебе, є те, що не можеш перестати повертатися до неї, але це, у свою чергу, є найкращим у цих стосунках.

— Що?

— Що саме ти сказав мені колись,— не заради відповіді допитувалась вона,— про до і після?

— Я... а...

— Після тільки-но почалося, Ліне. Після почалося сьогодні. Ти не можеш піти додому. Ти не підеш додому. Питання в тому, чи залишишся ти зі мною, чи без мене.

Я почувався тупим, не розумів її слів, і згадуючи це зараз, скажу: мабуть, так воно й було. Але я не знав, яке вона тоді прийняла рішення і чому це говорила.

Минали секунди, запорошені вітром. Це було все. Це було ніщо.

— Ми щойно втратили Лайзу,— мовив я.— Ми щойно втратили Лайзу.

— Лайза б...

Карла замовкла, знову засміялася і подарувала мені десь вісім сумовитих ферзів.

— Господи! — почала вона.— Я... насправді... намагаюся умовити тебе... знову зійтися?

— Ну, я...

— До біса тебе,— прогарчала вона.

— До біса... мене?

Вона несподівано встала і зупинила таксі.

— Карло, почекай хвилинку.

Вона сіла в таксі й поїхала геть.

Я стрибнув на свій мотоцикл і погнав занадто швидко і занадто необачно, але знайшов її таксі. Я супроводжував її аж до готелю «Тадж», об’їжджаючи навколо таксі та намагаючись привернути увагу Карли. Вона жодного разу навіть на мене не глянула.

Я припаркувався і спостерігав, як вона піднялася широкими сходами й зайшла до готелю. Тоді я підійшов до столу реєстрації та залишив для неї повідомлення.

Затим крізь потоки транспорту я від’їхав від гордого галеона готелю «Тадж» і почав розпитувати всіх чоловіків і жінок, яким ще міг довіряти, про Конкенона. Я навідався до гральних гнізд, опіумних салонів, місцевих барів, тусовок любителів гашишу і нелегальних лотерейних кутків. Я небагато дізнався, але вуличні голоси підтвердили, що Конкенон займався торгівлею героїну для компанії скорпіонів.

Усі називали їх компанією скорпіонів, а не бандою скорпіонів, усі визнавали їхній статус повноцінної мафіозної компанії.

Я мав доповісти Санджаю. У нас було призначено зустріч на другу годину дня після мого повернення зі Шрі-Ланки, хай у який день це станеться.

Санджай, безперечно, чекав на мою появу раніше. Він був у кепському гуморі. Але це було нормально. Санджай був у кепському гуморі по смерті свого друга Салмана.

Я припаркувався разом з іншими мотоциклами біля місцевого коледжу. Вручив паркувальнику сто рупій, попросивши його стежити за небезпечними типами.

— Це ж студенти,— сказав на хінді він.— Вони всі небезпечні. Хто знає, що вони влаштують завтра?

— Я маю на увазі людей, більш небезпечних за дітей.

— А, гаразд. Буде зроблено,— підморгнув він.

Я пройшов півкварталу до маєтку Санджая і подзвонив. Озброєний афганський охоронець відчинив двері, упізнав мене і провів усередину.

Я знайшов Санджая в кімнаті для сніданків у кінці будинку. Ряд вікон виходив на сумний сад, оточений високими стінами. Санджай був у піжамі й темно-синьому домашньому халаті з монограмою на кишені.

На столі виставили сніданок, що міг би втамувати голод трьох дебелих поплічників, але Санджай пив чай і палив цигарку.

У кімнаті стояв один стілець, і Санджай з нього не підвівся.

— Гарна робота,— сказав він, обдивляючись мене з голови до ніг.— Але, зрештою, ти ж завжди добре виконував свою роботу, хіба ні? Оплату за це завдання буде тобі надіслано. Усі твої речі з паспортної фабрики вже забрали. Вони в червоній валізі біля входу. Тож залишається тільки попрощатися. Тому прощавай.

— Як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття? Чому я раніше повернувся додому?

Санджай загасив цигарку, сьорбнув чаю, делікатно поставив філіжанку на блюдечко й відхилився на спинку стільця.

— Ліне, знаєш, чому я радію з твого рішення піти? — запитав він.

— Бо думаєш, що я створений для величніших речей?

Він розреготався. Я знав його кілька років, але ніколи раніше не бачив сміху. Він, мабуть, приберіг його для вдалого прощання... Санджай перестав сміятися.

— Бо ти не командний гравець,— похмуро видав він,— і ніколи не будеш. Ти — чорна вівця. Подивися навколо. Усі до когось чи до чогось належать. Ти ж дивак-одинак. У тебе немає свого місця. Ти нікому не належиш. А тепер ти й у нас чужий.

— Це сталося через смерть Лайзи? Це тому ти надіслав людину в аеропорт?

— Як я вже сказав — ти не командний гравець. Неможливо було передбачити твою реакцію. Коли це сталося, ти був у Мадрасі.

— Коли ти дізнався?

— За п’ять хвилин після копів, звісно ж. Але ти вже розпочав, і завдання було занадто важливим, щоб зупинятися.

— П’ять хвилин?

— Ти ніколи не користуєшся телефонами, тож я знав: існує досить велика ймовірність, що ти так про це й не дізнаєшся. Це моє рішення — усе приховати до виконання завдання, і моє рішення — мати зв’язкових на кожному кроці твого шляху.

— Твоє рішення.

— Так. Якщо не подобається, то знаєш, завжди існує вихід — іди до біса.

— Ти